Вонгозеро. Епідемія. Яна Вагнер

Чтение книги онлайн.

      Я жодного разу не запитала його, мені навіть не спало на думку – хоча на столі в кабінеті стоїть фотографія, світлий чубчик, широко посаджені очі. Раз на тиждень, іноді частіше, Сергій обов’язково їздить його провідати, «Сьогодні в тебе вихідний, Аню». Ми якось звикли не говорити про це. Коли він повертався, я цікавилася із увічливості: «Як малюк?» – і він відповідав коротко: «Нормально», або «Росте», і нічого більше не розповідав. Я не знала, яким було його перше слово, й коли він його промовив, які йому подобаються казки, чи боїться він темряви. Одного разу Сергій запитав: «Ти хворіла на вітрянку?» – і я зрозуміла, що хлопчик хворий, але не поцікавилася, чи висока температура, чи є свербіж, чи добре він спить. Просто відповіла: «Так, ми обоє хворіли, і я, і Мишко. Не хвилюйся, ми не заразимося». Можливо, річ була в тому величезному, задушливому почутті провини, яке з головою накрило, коли Сергій ішов до мене від матері свого дворічного тоді сина. Ішов поступово, не відразу, але однаково дуже швидко, занадто швидко і для неї, і для мене, не давши змоги звикнути до нового для нас обох стану справ, як це часто роблять чоловіки, ухвалюючи рішення, наслідки яких стирчать гострими риб’ячими кістками доти, доки жінки не знаходять способу обернути й заховати їх незначними, але щоденними маленькими зусиллями, завдяки яким життя знову стає зрозумілим, а все, що сталося, можна не лише пояснити, а й виправдати. А може, причина полягала геть не в цьому – просто ані жінка, яку він залишив через мене, ані я сама з якоїсь незрозумілої причини не здійснили жодного кроку для того, щоб наші світи, у центрі яких – чомусь я знала, що це так, – перебував Сергій, перетнулися бодай у чомусь, бодай у нашому спільному ставленні до маленького хлопчика, якого було б так просто полюбити – просто тому, що він не встиг іще зробити нічого, щоб цьому завадити.