Вонгозеро. Епідемія. Яна Вагнер
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Вонгозеро. Епідемія - Яна Вагнер страница 18

СКАЧАТЬ кілометрів у один кінець, до того ж їм же речі якісь зібрати треба, усіляку дитячу хрінь – де її зараз дістанеш? Лише чотири години минуло, почекаймо, усе буде гаразд, ось побачиш.

      Тут я нарешті знайшла цукорницю, схопила її обома руками й постояла так недовго, а потім повернулася до тата й сказала:

      – Звісно, усе буде гаразд. Ми зараз усі разом вип’ємо чаю, а потім відпустимо Льоню збирати речі – нехай, поки дівчата сплять, візьме ваш список і подивиться в себе. А ми почергуємо, так?

      – Почергуємо, – відразу погодився він і з полегкістю затупотів назад, повідомляти Льоні новини. Я дивилася йому вслід і думала: цікаво, невже він навіть спить у валянках?

      Відмовившись від чаю, Льоня, радий нашому рішенню, побіг до себе. Щоб не проводжати його, я дала йому запасний комплект ключів від нашої хвіртки й лише дивилася у вікно, як він порається із незвичним замком. Щойно він пішов, ми з татом зайняли свої місця біля вікна у вітальні – заряджений карабін стояв поруч, біля стіни, – і наступну годину просиділи мовчки, спостерігаючи за темною порожньою дорогою. Небо помалу світліло, розмовляти не хотілося. Іноді хтось із нас змінював позу, розпрямляючи затерплу спину, а інший відразу ж здригався, удивляючись у те місце, де дорога виринала з-поміж дерев, які стискали її з двох боків густим чорним частоколом. Боже, думала я, колись мені здавалося, що з нашої вітальні чудовий краєвид. Ніколи більше я не зможу дивитися в це вікно й не згадувати про речі, які тепер лізли мені в голову. У мене змерзли ноги й затерпла спина, хотілося в туалет, а я боялася відвести погляд від вікна: здавалося, якщо припиню дивитися, то знайома чорна автівка вже точно ніколи більше не з’явиться.

      Коли перша година нашого чергування добігла кінця (минуло вже п’ять годин, щось сталося), я встала – тато здригнувся й підняв до мене голову, – і сказала:

      – Мені, певно, варто зайнятися якоюсь справою. Увечері маємо виїжджати, а речі до ладу не зібрано. Льоню ми відпустили, а самі сидимо тут, марнуємо час. Тож ви повартуйте дорогу, а я подивлюся, що ми забули, – і, перш ніж він устиг щось сказати, обернулась і вийшла з вітальні.

      Щойно я припинила бачити цю чортову дорогу у вікні, мені стало трохи легше. Я пройшла у ванну, відкрила білизняну шафу й почала виймати звідти чисті банні рушники – спочатку три великі, шоколадного кольору (щось сталося, він не повернеться), потім ще три такі само великі, але сині. Дістала з шухляди під раковиною нові «гостьові» зубні щітки, кілька тюбиків зубної пасти, мило, паковання тампонів – треба буде запитати в Сергія (він не повернеться), чи здогадалися вони вчора вранці купити мені ще. Удома в мене завжди не більше одного паковання. Або можна запитати Марину, заміські жителі іноді напрочуд запасливі. Напевно, нам знадобиться пральний порошок – або мило, господарське мило, здається, воно було в списку. Тільки де ж я візьму їм господарське мило? Хоча, напевно, його вони купили. Я висунула шухляду з ліками – йод, нурофен, краплі від нежитю – Мишко не може спати, коли у нього закладений ніс. Яка смішна у нас аптечка СКАЧАТЬ