Вонгозеро. Епідемія. Яна Вагнер

Чтение книги онлайн.

      За пів години всі ми – я, тато, Льоня з багряно-синьою щокою, що роздувалася на очах, і з усе ще по-дитячому скривдженим виразом на обличчі, та Марина, уперше на моїй пам’яті не схожа на холодну бездоганну діву – волосся розпатлане, припухлі повіки, тремтливі руки, – сиділи в нашій вітальні. Тато Боря, присівши біля каміна, розпалював вогонь, на дивані сонно кліпала гладкощока дівчинка в рожевій піжамі з ведмежатами. Я сходила на кухню та принесла пляшку, яку ми відкоркували вчора із Сергієм. Льоня вдячно зиркнув на мене, одним махом перекинув у себе віскі, яке я налила йому, і пальцем посунув порожню склянку до мене, щоб я наповнила її ще раз.

      – Мені теж налий, Аню, – подала голос Марина, яка сиділа з Дашею на дивані, – однією рукою вона міцно стискала маленьку рожеву п’ятку дівчинки; зуби її чітко дзвякнули об край склянки, але вона випила до дна, не скривившись.

      Тут дрова, голосно тріскочучи, нарешті розгорілися. Тато зачинив скляні дверцята, повернувся до столу й обвів нас поглядом, обличчя у нього було майже задоволене. Я спіймала себе на думці, що, можливо, уперше після тривалої перерви він відчуває нарешті, що потрібен своєму синові, що йому подобається, як швидко всі ми – дорослі, успішні, які не шукали його порад, – перетворилися на невпевнених дітей, які зібралися під його захистом. І ще я подумала про те, що відтоді, як він з’явився на нашому порозі посеред ночі, ніхто з нас іще не сказав йому ані слова подяки.