Вонгозеро. Епідемія. Яна Вагнер

Чтение книги онлайн.

      Пролунав глухий металевий звук – мабуть, чоловік, схожий на юного Семьонова, ногою стукав у наші ворота. Два роки мешкаючи із Сергієм у цьому будинку, ми так і не провели дзвінок від хвіртки, і чомусь тепер я цьому раділа – у людей, які збираються вдертися до твого дому, не має бути змоги подзвонити у двері; мелодійний звук дверного дзвінка – мені особливо подобався той, що нагадував удари легким молоточком по мідній тарілці, «бо-бом-м-м», – був би особливо недоречним зараз, після пострілу, що пролунав нещодавно, після Марининого крику, після того, що я побачила у вікно, на відміну від ударів чоботом по тонкому металу воріт. Тато Боря ворухнувся – але не висунувся з вікна, а, навпаки, притулився до бічної стіни й голосно крикнув:

      – Гей, захиснику вітчизни, поглянь угору! – і, швидко піднявши руку, постукав по шибці.

      Мабуть, йому вдалося привернути увагу чоловіка, який стояв біля наших воріт, – я сиділа на підлозі й нічого не бачила, – бо стукіт у ворота припинився. Переконавшись, що привернув увагу, тато Боря продовжив:

      – Послухай, хлопче, тобі доведеться стріляти зі свого автомата, який ти тримаєш, як лопату, крізь товсті колоди, і я дуже боюся, що ти можеш не поцілити з першого разу, а може, і з другого не поцілиш. А ось цією штукою, – тут він злегка похитав стволом карабіна, що стирчав із вікна, – я продірявлю твою голову дуже швидко; і якщо мені пощастить – а мені завжди щастить, – то встигну ще продірявити бензобак вашого сміттєвоза, і ніхто вже не повезе всю оту хрінь, яку ви награбували в сусідньому будинку! А спершу, можливо, я встигну сфотографувати того хлопця, який сидить за кермом. Нам усім це ні до чого, еге ж?

      Надворі було тихо – дуже тихо; у відчинене вікно залетіла сніжинка, за нею ще одна, вони трохи покружляли в повітрі в мене перед очима, тоді впали на підлогу біля моїх ніг, почали танути, а відтак я почула, як грюкнули дверцята й запрацював двигун. За пів хвилини, коли звук автомобіля, що віддалявся, розчинився в повітрі, ми з татом, не кажучи одне одному ані слова, кинулися донизу сходами, звідти – до вхідних дверей, і через засніжений двір – я не встигла надіти зимове взуття й по щиколотку провалилася в сніг, промахнувшись ногою повз доріжку, – відчинивши хвіртку, побігли до будинку навпроти.