Вонгозеро. Епідемія. Яна Вагнер

Чтение книги онлайн.

      Голос у неї був рівний, очі – сухі, у руках вона й далі тримала синій дитячий комбінезон і шапку, яку, припинивши говорити, засунула в рукав. Зрештою підвела на нас очі й запитала:

      – Де це можна повісити?

      Сергій забрав у неї з рук речі, а я сказала:

      – Іро, ходімо, я погодую вас.

      – Нам немає сенсу бути на «ви», – відповіла вона. – Погодуй поки що Антончика. Це, мабуть, дивно, але я зовсім не хочу їсти.

      – Ходімо зі мною, – сказала я хлопчикові та простягнула йому руку. Він глянув на мене, але не зрушив з місця, і тоді Іра легенько підштовхнула його до мене та сказала:

      – Ну ж бо, іди, вона дасть тобі поїсти, – і тоді він ворухнувся та зробив крок до мене, але моєї руки не взяв, а просто пішов слідом на кухню.

      Я відчинила дверцята холодильника і зазирнула всередину:

      – Хочеш, я приготую тобі омлет? Або зварю каші? У мене є молоко й печиво. – Хлопчик не відповідав. – То зроблю тобі великий бутерброд із ковбасою, а поки ти його їстимеш, зварю каші.

      Я відрізала товстий шмат хліба, поклала на нього чимале кружальце вареної ковбаси й обернулася – він і далі стояв на порозі. Тоді я підійшла, сіла перед ним навпочіпки й подала йому бутерброд. Хлопчик подивився на мене без усмішки широко розставленими очима своєї матері й запитав:

      – Це будинок мого тата, так?

      Я кивнула, і він теж кивнув – не мені, а радше сам собі, та сказав стиха:

      – Отже, це і мій будинок. А ти хто?

      – Мене звати Аня, – сказала я й усміхнулася йому. – А ти Антон, еге ж?

      – Мама не дозволяє мені розмовляти з незнайомими, – відповів хлопчик, узяв із моєї руки бутерброд, акуратно оминув мене й вийшов із кухні.

      Я ще трохи посиділа навпочіпки, почуваючись дурепою, як це часто трапляється з дорослими, які вважають, що з дітьми – просто, а потім підвелася, обтрусила руки й пішла за ним.