Вонгозеро. Епідемія. Яна Вагнер

Чтение книги онлайн.

      Мені знову дуже захотілося курити – чомусь це бажання завжди стає особливо гострим саме на заправках. Із незапаленою цигаркою в руці я пішла до узбіччя, де все ще стояв перший автоматник. Коли я підійшла, він чиркнув сірником і дав мені прикурити, прикриваючи вогник від вітру в долонях. Маску довелося зсунути під підборіддя, і я дуже сподівалася, що Іра цього не побачить. Якийсь час ми мовчки диміли, дивлячись на безлюдне шосе, а потім він запитав:

      – Ну як там Москва? Карантин не зняли ще?

      Я відразу зрозуміла, що зараз збрешу цій людині, яка ще нічого не знає про загибель міста, про кордони, які розбіглися, і не уявляє, на що неминуче перетвориться ця тиха дорога найближчими днями. Збрешу, тому що за спиною в мене – три наші розкриті, беззахисні автівки, тому що Марина у своєму білому швейцарському лижному костюмі понесла дівчинку в кабінку за рогом, а ці озброєні люди щойно, можливо, обміняли свій останній шанс на порятунок на купку непотрібних папірців, які їм, імовірно, уже не знадобляться. Хвиля, подумала я, стенувши плечима, – якомога більш байдуже:

      – Та ні, начебто не зняли. Ми зі Звенигорода їдемо.

      Голови він не повернув і, далі дивлячись на дорогу, поставив ще одне запитання:

      – А куди їдете, якщо не таємниця? Таким караваном…

      – Аню! – голосно крикнув Сергій. – Ну де ти там? Їдьмо, усе готово!

      Я з полегкістю кинула недопалок собі під ноги і, не кажучи більше жодного слова й не оглядаючись на чоловіка, який залишився на узбіччі, квапливо попрямувала до автівки, тому що відповіді на це його запитання в мене не було.