Вонгозеро. Епідемія. Яна Вагнер

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ свій спальник із кабінету на диван у вітальні, він пішов нагору діставати свої рушниці із залізної шафи, що стояла в гардеробній, а Марина вирушила купати дівчинку – я не пішла з нею, бо і там була б непотрібною, сказала лише: «Рушники в шафці у ванній кімнаті, подивися там», і потім уже просто стояла посеред вітальні, дивлячись їм услід. Дитина, як курортна мавпочка, визирала з-за тонкої Марининої спини, повернувши до мене голову, – розфокусований погляд маленьких оченят, безформна пухка щока, що лежить на маминому плечі; укотре я подумки подивувалася з того, яка пасивна ця крихітна негарна дівчинка. Маленький Мишко вже досліджував би всю вітальню, пересидів би на колінах у всіх дорослих. Я спробувала пригадати, чи чула колись, щоб ця мала розмовляла, і тут за моєю спиною Льоня сказав:

      – Не говорить іще, ані слова, навіть «мама» не каже, ми по лікарях її затягали – чекайте, кажуть, ми й чекаємо, а вона мовчить, засранка, тільки дивиться. – Я обернулася до нього, він стояв біля вікна й дивився кудись убік, немов намагаючись побачити власний темний будинок, що навіть не прозирав із вікон нашої вітальні; потім він повернув до мене голову та сказав: – Я б сходив, поховав собаку, та Маринка психуватиме. Анюто, ти нам виділи постільної білизни, – і пішов у бік кабінету, а я рушила за ним, майже радіючи з того, що нарешті комусь знадобилася моя допомога.

* * *

      Серед ночі я прокинулася. За вікном було темно, десь далеко гавкав пес – це був заспокійливий звук, голос мирного життя. Мені навіть не треба було обертатися, щоб відчути: у ліжку поруч зі мною знову нікого немає, але я однаково обернулась і навіть простягнула руку – подушка була не зім’ята, Сергій узагалі не лягав. Спати геть не хотілося – я лежала на спині у своїй тихій темній спальні й відчувала, як сердиті сльози холодними доріжками струмують вилицями донизу, затікаючи у вуха. Як же мені набридло прокидатися в порожньому ліжку, нічого не знати, чекати, допоки все вирішать за мене, почуватися зайвою, непотрібним баластом. Я схопилася на ноги, витерла очі й зійшла сходами на перший поверх. Змушу Сергія піти спати, візьму рушницю й дивитимуся у вікно – я добре стріляю, Сергій завжди хвалить мене за влучність, я правильно тримаю рушницю та спокійно цілюся. Не вмикаючи світла на сходах, я дійшла до їхнього кінця – перший поверх був таким само темним, як і другий, балконні двері прочинені – на ноги війнуло холодом, і я пошкодувала, що не вдяглася, навшпиньки пробігла крізь порожню вітальню, виглянула на вулицю й покликала стиха:

      – Сергію!..

      Мені хотілося, щоб він обернувся, почувши мене, повернувся у вітальню, насварив за те, що я не вдягнена, – «Ну куди ти вискочила? Замерзнеш, дурненька», і скинув би куртку, яку я відмовилася б надіти. Я зрозуміла, що страшенно скучила за ним, що ми вже бозна скільки часу не залишались удвох. Ми постелили б куртку на підлогу, біля вікна, викурили б одну цигарку на двох, а потім, можливо, покохалися б тут-таки, на підлозі. Ми цілу вічність не кохалися. Я відчинила балконні двері ширше та ступила ще на крок СКАЧАТЬ