Мюнхен. Роберт Харрис

Чтение книги онлайн.

      Закінчуючи читати сторінку, Кедоґен перевертав її й акуратно відкладав праворуч. Дійшовши до кінця документа, він підрівняв аркуші.

      – Екстраординарно, – пробурмотів дипломат. – Вважаю, перше запитання, яке ми повинні собі поставити, чи справжній цей документ?

      – Мені здається, що, безперечно, так.

      – Згоден. – Постійний заступник міністра знов уважно подивився на першу сторінку. – Отже, документ датований тридцятим травня.

      Він вів пальцем по рядку, перекладаючи з німецької:

      – «Моїм непохитним рішенням є знищення Чехословаччини в найближчому майбутньому шляхом проведення військової кампанії». Звучить цілком по-гітлерівськи. Власне, це майже дослівно те, що він заявив Горесу Вілсону сьогодні вранці. – Кедоґен відкинувся на спинку крісла. – Тож, якщо припустимо, що документ достовірний, а я думаю, що так і є, постає три принципові запитання: хто передав його нам, нащо його нам передали і, найголовніше, чому його передали саме вам?

      І знов Леґат відчув себе винним, наче просто отримання документа ставило під сумнів його лояльність. Він би краще не замислювався над тим, звідкіля той узявся.

      – Боюся, я не здатний відповісти на ці запитання.

      – Якщо йдеться про те, хто це зробив, то ми знаємо напевно, що існує якась опозиція Гітлеру. Кілька супротивників режиму контактували з нами з минулого літа, заявивши, що ладні повалити нацистів за умови нашої твердої позиції по Чехословаччині. Не знаю, наскільки це згуртована група: жменька невдоволених дипломатів та аристократів, які мріють про відродження монархії. Це вперше ми отримуємо від них щось конкретне, хоча в листі для нас немає майже нічого нового. Гітлер хоче знищити Чехословаччину й зробити це швидко – це не новина.

      Він зняв окуляри й посмоктав дужку. Безсторонньо вивчав Леґата.

      – Коли ви востаннє були в Німеччині?

      – Шість років тому.

      – Підтримуєте зв’язок з ким-небудь там?

      – Ні. – Тут Леґат, принаймні, говорив правду.

      – Пригадую, після першого призначення до Головного департаменту ви були у Відні, так?

      – Так, сер. З тридцять п’ятого по тридцять сьомий.

      – Лишилися там друзі?

      – Друзі… ні. У нас була маленька дитина, і дружина чекала на другу. Нам своїх турбот вистачало.

      – Щодо німецького посольства в Лондоні – знаєте когось зі штату?

      – Власне – ні.

      – Тоді я не розумію. Звідки німці можуть знати, що ви працюєте на Даунінґ-стріт № 10?

      Леґат стенув плечима:

      – Може, від дружини? Її інколи згадують у світській хроніці. СКАЧАТЬ