Ваші пальці пахнуть ладаном. Валентин Чемерис

Чтение книги онлайн.

      …Після довгих років, проведених в еміграції, Олександр Вертинський у 1943 році повернеться нарешті на батьківщину. Але тільки у 1990 році – тридцять три роки, як його не буде в цьому світі, – з’являться мемуари артиста, співака, шансоньє, композитора.

      І там він вже відведе душу, згадуючи своє дитинство і любий йому Київ:

      «…Багато що я пам’ятаю ясно й виразно, але багато що стерлося з пам’яті. Що ж залишилося?

      Клаптики… Маленькі різнобарвні клаптики… Уривки, шматки минулого, обрізки й залишки. Ну що ж. Адже ж із клаптиків можна зшити, наприклад, ковдру. Чи навіть килим. Правда, він буде строкатим, але ж і все життя моє було строкатим, різнобарвним.

      Згадуючи дитинство, я бачу Київ. Мій дорогий, любий Київ. Ясніше всього я бачу його весною. Ми жили тоді на Фундуклеївській вулиці. Вулиця та піднімалася від Хрещатика вгору і, дійшовши до Пироговської, мальовничо спускалася вниз, до Єврейського базару. Поруч з нашим будинком було квітникарство Крюгера, а на протилежному боці – анатомічний театр. Тому на вулиці завжди пахло або квітами, або трупами.

      Київ, як відомо, розташований на горі над Дніпром, і вулиці його круті й звивисті.

      Дев’ятого березня, за православним календарем на «40 мучеників», у день мого народження, урочисто й пишно приходила весна. Приходила вона точно у визначений день, ніколи не запізнюючись і не примушуючи себе чекати. Вона приходила, як добрий господар у свій старий, забитий на зиму дім, і відразу ж бралася до праці. Відкривала віконниці, очищувала сніг з даху, розкутувала молоді яблуні в саду і наводила лад.

      Тепер весна приходить неточно, із запізненням, іноді її навіть не побачиш, і пора року якось непомітно із зими та холоду переходить у літо.

      А тоді…

      У нашій квартирі виставляли подвійні рами, перекладені ватою з дрібно нарізаним червоним і синім гарусом. Обережно виливалися в раковину склянки з сірчаною кислотою. Відклеювались вікна, і в кімнати вривався березень! Холодний, що пахтів ще морозцем, гамірний, голубий і сонячний.

      На вулиці хлопчики пускали по калюжах свої класичні кораблики з газетного паперу і бігли за ними вниз з гори…

      А повітря! Боже, що це було за повітря! Кришталеве, крижанисте, яке вдовольняло спрагу і заливало душу радістю! Перехожі злегка п’яніли від нього, як і всі підпилі, робилися добрішими і м’якішими, частіше посміхалися, рідше супились.

      Українські дівчата з великими очима тицяли в руки букетики синіх і білих пролісків та фіалок, перехожі купували їх так, як ніби це було невідворотно і природно, і тільки цього вони й чекали всю зиму.

      Вранці цього дня кухарка Наталка приносила з базару теплі, тільки-но випечені «жайворонки» зі складеними крильцями і з чорними родзинками замість очей, і казала:

      – Ну, паничу, вітаю вас!

      Потім з маленької кімнатки-конури, відгородженої СКАЧАТЬ