Ваші пальці пахнуть ладаном. Валентин Чемерис

Чтение книги онлайн.

      Трудно йому було в Києві (без зв’язків, без надійного заробітку), але тримався. «Мания, что непременно скажу что-то новое, не оставляет меня», – писатиме він батькові.

      Кирилівська церква – пам’ятник архітектури Давньої Русі. Споруджена в середині XII століття на північній околиці тодішнього Києва, в урочищі Дорогожичі. Там, де сходилися шляхи – з Вишгорода, Чернігова, Новгорода, Смоленська та інших міст. А шлях той, що вів до північних воріт Києва, у тім місці звався Дорогожищем і знаходився «під святим Кирилом». У XII–XIII століттях храм родового монастиря чернігівських князів Ольговичів був княжою усипальницею. Пізніше там поховають князя Святослава Всеволодовича, одного з персонажів «Слова о полку Ігоревім».

      У 80-х роках XIX століття в церкві відбувалися великі реставраційні роботи, оновлювався стінопис. Їх виконували учні Мурашка і художник Врубель.

      Михайло Олександрович залишив на віки композиції «Сошествие Святого Духа», «Ангелы с лобарами» (на хорах), «Надгробный плач» і чотири ікони: «Афанасий», «Богоматерь с младенцем» «Иисус Христос» і «Кирилл» для мармурового іконостаса.

      Нині ці ікони є гордістю українського мистецтва, а Кирилівська церква стала філіалом Софійського музею.

      Пробувши 5 років у колишній столиці Давньої Русі, Врубель виїде до Москви і більше до Києва не повернеться. Але коли якось наприкінці його страдницького життя художника запитають про його першу любов, він умить просвітліє і вигукне, як на духу:

      – Київ – моя перша й остання любов![1]

      – Київ – любов моя!..

      Ці слова не раз – особливо наприкінці свого життя – вигукуватиме, світліючи на виду, Олександр Вертинський…

      Із власного зізнання (його звернення до краян):

      «Любі мої земляки! Любі мої кияни! Як вам, очевидно, відомо, я українець за походженням, крім того, киянин. Я народився, навчався, виховувався в цьому чудовому, неповторному місті. Я виріс на берегах Дніпра, багатої, привільної, квітучої землі, рівної якій немає у світі. Я киянин! Кожен камінь цього міста я знаю. У фільмі «Полум’я гніву» я зіграв свої ролі українською мовою! Цим я пишаюся».

      На запитання Наталі Ужвій звідки у нього справжні українські інтонації, Вертинський відповів: «Таж я тут народжений. Це ж моя батьківщина, моя любов і мій Київ, моя пісня, що вперше зародилася, забриніла і на два крила піднялася саме тут, на схилах Дніпра, у сивому і вічно юному граді Кия…»

      І коли я чую, як лунає пісня «Як тебе не любити, Києве мій», то ні-ні, та й вчується раптом і його неповторний голос:

      Здається, що він… Ні, ні, він і справді щойно повернувся зі своїх далеких мандрів, піднявся на схили Дніпра, зітхнув на повні груди, що нарешті він удома…