Ваші пальці пахнуть ладаном. Валентин Чемерис

Чтение книги онлайн.

      – Читай без стихаря, – велів батюшка.

      Але який же інтерес це був би мені! Я зі злістю швиргонув стихарі кудись у куток і сказав:

      – Хай вам монахи читають!

      І пішов…

      Як я заздрив пожежникам! Я мріяв, що як виросту, неодмінно стану пожежником. А тут ще як на зло – вражаючий приклад. Серед дружинників був один наш гімназист восьмого класу. Красунчик-хлопець, високий, стрункий і сильний. Він здавався мені справжнім героєм. У дитинстві сам із собою я грав тільки в пожежників. Враховуючи моє захоплення, один пожежник продав мені зламану мідну каску, власне кажучи, – півкаски – за рубль, який я того ж дня викрав із комода тітоньки. Це була велика тоді сума грошей – випороли мене аж так! Тільки тепер я розумію смисл моїх вчинків. Усе це були симптоми і ознаки мого непереборного бажання і покликання бути актором…

      Серед київської молоді було багато хлопців і дівчат, яким безтямно хотілося грати, тобто показувати себе на сцені. Ми йшли на все заради цього. Складалися копійками, наймали залу, брали напрокат костюми, самі виклеювали на парканах маленькі, ріденькі афішки… і грали, грали, грали. За що тільки не бралися! І «Казань» Григорія Ге, і «Вовки та вівці» Островського, і фарси на кшталт «У чужій постелі», і навіть «Лихо з розуму»!

      Білети поширювали самі серед родичів і знайомих, адже хто з так званої «широкої публіки» зважився б відвідувати наші вистави, цими афішками спокусившися?…

      …Я повинен був співати романс «Жалібно стогне». Я вийшов. Поклонився. Відкрив рота, і спазма хвилювання перехопила мені дихання. Я заекав, заекав… і пішов при гробовій мовчанці зали.

      Ви думаєте, це мене зупинило? Анітрохи!

      Наступної суботи я з’явився на тій самій естраді в якості розповідача єврейських анекдотів та сценок, мною самим придуманих – завдяки прискіпливим спостереженням на вулицях Подолу, біля магазину готового одягу.

      Того разу я мав великий успіх.

      Подібні виступи все ж не задовольняли мене. Я мріяв про театр – справжній драматичний театр, у якому гаданий мій талант мав би розвернутися на всю силу.

      Якось на Великий піст у «Народному домі» на Великій Васильківській вулиці були оголошені виступи Бориса Путяти. Ставили «Мадам Сен-Жен». Потрібні були статисти. В їхньому числі виявився і я. Коли почались репетиції, знадобилися два мамелюки для особистої охорони імператора, які мусили стояти непорушно, схрестивши руки, коло дверей його кабінету. Перед з’явою Наполеона вони вигукують по черзі одне лише слово: «Імператор!» Одним з цих мамелюків твердо вирішив стати я. Адже це була роль! У ній можна було висунутись, думав я. Важливо було тільки почати. Сказати, нарешті, живе слово зі сцени. Бо статистом так і промовчиш все життя… Три дні і три ночі я не їв, не пив і на всі лади повторював:

      – Імператор!

      І ось перша репетиція. Четвертий акт. Кабінет Наполеона. Мамелюки стоять, схрестивши руки, біля дверей. Наполеон наближається. СКАЧАТЬ