Метелик. Анри Шарьер

Чтение книги онлайн.

      Він дивиться на мене сяючими від задоволення очима, кладе свою руку на мою й повторює:

      – На життя й на смерть, Меті.

      Розказати щось особливе про конвоювання не можу, хіба що те, що ми задихались у своїх закапелках у фургоні. Охоронці відмовлялися впускати свіже повітря, бодай привідчинивши двері. Після прибуття в Ла-Рошель два наші попутники виявилися мертвими від задухи.

      Роззяви, які зібралися на набережній – Сен-Мартен-де-Ре – це острів, і через протоку нас переправляють на човні, – присутні під час виявлення цих двох бідолах. Але ніяк на нас не реагують, між іншим. Оскільки ж жандарми мають здати нас у фортецю живими чи мертвими, вони завантажують трупи на борт разом з нами.

      Переправа була недовгою, та ми змогли вволю подихати морським повітрям. Я кажу Деґа:

      – Пахне втечею.

      Він усміхається. Жуло, який сидить поруч, зауважує:

      – Так. Пахне втечею. Я повертаюся туди, звідки втік п’ять років тому. Я попався, як останній дурень, коли збирався пристукнути скупника, який здав мене на суді десять років тому. Пропоную триматися разом, на Сен-Мартені нас відбирають довільно по десять чоловіків у кожну камеру.

      Наш Жуло помилявся. Після прибуття його та двох інших викликали й відвели вбік. Ці троє були втікачами з каторги, яких знову піймали у Франції й удруге повернули сюди.

      У камерах – по десять душ у кожній – для нас розпочинається життя в очікуванні. Ми маємо право розмовляти, курити, нас дуже добре годують. Цей період небезпечний тільки для патрона. Невідь-чому тебе можуть викликати, роздягти догола й старанно обнишпорити спершу тіло до самих підошов, уже потім одяг. «Одягайтесь!» – і ти повертаєшся туди, звідки прийшов. Камера, їдальня, двір, де ми годинами ходимо колоною. Раз, два! Раз, два! Раз, два!.. Ми крокуємо групами по сто п’ятдесят в’язнів. Хвіст колони довгий, стукіт дерев’яних черевиків. Вимога абсолютної тиші. Потім звучить команда: «Розійдись!» Усі сідають на землю, групи формуються за соціальними категоріями. Спершу ті, хто належить до злочинного світу, для кого соціальне походження не важливе: корсиканці, марсельці, тулузці, бретонці, парижани тощо. Є навіть один з Ардеша, це я. На користь Ардеша скажу, що в конвої на тисячу дев’ятсот осіб нас усього двоє: польовий сторож, який убив свою дружину, і я. Висновок: ардешці – браві хлопці. Інші групи формуються як попало, адже на каторгу потрапляють радше телепні, ніж злочинці. Ці дні очікування називаються спостережними. За нами справді спостерігають з усіх боків.

      Якось пополудні, коли я грівся на сонечку, до мене підійшов чоловік. В окулярах, невисокий, худий. Намагаюся його пригадати, але через наш арештантський костюм це складно.

      – Ти Метелик? – У нього виразний корсиканський акцент.

      – Так, чого тобі?

      – Ходи-но в туалет, – каже він. І йде.

      – Це хлопець із Корсики, – зауважує Деґа. – Цілком певно, бандит з гір. Що йому від тебе треба?

      – Зараз дізнаюся.

      Я СКАЧАТЬ