Час second-hand (кінець червоної людини). Светлана Алексиевич

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ випав із вікна п’ятого поверху… Самогубства чи вбивства? Гадають і досі… (Мовчить.) Як жити? Як вийти на вулицю? От просто вийти на вулицю й кого-небудь зустріти. Я тоді… Уже кілька років я жила сама. Дочка вийшла заміж за офіцера, поїхала у Владивосток. Чоловік помер від раку. Увечері поверталася в порожню квартиру. Я не слабка людина… але думки всілякі… жахливі… вони з’являлися… Чесно скажу… були, аякже… (Мовчить.) Ще якийсь час ми ходили на роботу в райком. Зачинялися там у своїх кабінетах. Дивилися телевізійні новини. Чекали. На щось сподівалися. Де наша партія? Наша непереможна ленінська партія! Світ завалився… Дзвінок з одного колгоспу: селяни з косами та вилами, з мисливськими рушницями – в кого що було, зібралися біля контори захищати радянську владу. «Перший» наказав: «Відправте людей додому». Злякалися… ми всі злякалися… А люди були налаштовані рішуче. Я кілька таких фактів знаю. А ми злякалися…

      І ось… цей день… Подзвонили з райвиконкому: «Ми зобов’язані опечатати ваші кабінети. У вас дві години, щоб зібрати свої речі». (Не може говорити від хвилювання.) Дві години… дві… Кабінети опечатувала спеціальна комісія… Демократи! Якийсь слюсар, молодий журналіст, мати п’ятьох дітей… Я її вже знала з мітингів. Із листів у райком… До нашої газети… Мешкала вона з великою родиною в бараці. Скрізь виступала й вимагала квартиру. Кляла комуністів. Я запам’ятала її обличчя… Вона в цей момент тріумфувала… Коли вони прийшли до «першого», він кинув у них стілець. У мене в кабінеті одна з членів комісії підійшла до вікна й демонстративно розірвала штору. Щоб я додому її не забрала, чи що? Боже мій! Змусили відкрити сумочку… Через кілька років я зустріла на вулиці цю матір п’ятьох дітей. Навіть ім’я її зараз згадала – Галина Авдей. Я її запитала: «Отримали ви квартиру?». Вона насварилася кулаком убік будівлі обласної адміністрації: «І ці негідники мене обдурили». Далі… Далі – що? На виході з будівлі райкому на нас чекав натовп: «Комуністів – під суд! Тепер їх – у Сибір!», «Узяти б зараз кулемети й шарахнути по вікнах». Озираюся – за спиною в мене двоє підпилих чоловіків – це вони… про кулемет… Відповідаю: «Тільки врахуйте, я буду відстрілюватися». Поруч стояв міліціонер і робив вигляд, що він нічого не чує. Знайомий міліціонер.

      Увесь час було відчуття… неначе чую за спиною: у-у-у… Не лише я так жила… У школі до дочки нашого інструктора підійшли дві дівчинки з її класу: «Ми з тобою дружити не будемо. Твій тато в райкомі партії працював». – «Мій тато хороший». – «Хороший тато не міг там працювати. Ми вчора на мітингу були…» П’ятий клас… діти… Уже вони – гавроші, ладні підносити патрони. Інфаркт у «першого». Він помер у машині «швидкої», до лікарні не довезли. Я думала, що, як раніше, буде багато вінків, оркестр, а тут – нікого й нічого. Йшли за труною кіль ка людей… група товаришів… Його дружина замовила, щоб на пам’ятнику вибили серп і молот і перші рядки радянського гімну: «Союз нерушимый республик свободных…» Із неї кепкували. Я весь СКАЧАТЬ