Час second-hand (кінець червоної людини). Светлана Алексиевич

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ республіки. Бовтаємося, як… Промовчу… Сталін! Сталін! Ховають його… ховають… А закопати ніяк не виходить. Не знаю, як у Москві, а в нас його портрети ставлять під лобову шибу в автомобілях. В автобусах. Далекобійники особливо його люблять. У мундирі генералісімуса… Народ! Народ! А що народ? Народ сам про себе сказав: із нього й дубина, й ікона. Як із дерева… Що зробиш, те й буде… Хитається наше життя між бараком і бардаком. Зараз маятник посередині… Півкраїни чекає на нового Сталіна. Ось прийде він і дасть усьому лад… (Знову мовчить.) У нас… звісно… в райкомі теж було багато розмов про Сталіна. Партійна міфологія. Її передавали з покоління в покоління. Усі полюбляли розмови про те, як жили за Хазяїна… Сталінські порядки були такі: наприклад, завідувачам секторів ЦК розносили чай із бутербродами, а лекторам – просто чай. Запровадили посаду заступника завідувача сектору. Як бути? Їм вирішили подавати чай без бутербродів, але на білій серветці. Уже вони відзначені… Дісталися на Олімп до богів, до героїв. Тепер треба протиснутися до місця біля корита… Так було і за Цезаря, і за Петра Першого. І так буде завжди. Помилуйтеся своїми демократами… Взяли владу й одразу – куди? До годівниці. До рога достатку. Годівниця прикінчила не одну революцію. На наших очах… Єльцин боровся з привілеями й називав себе демократом, а тепер любить, коли його величають царем Борисом. Перетворився на хрещеного батька…

      Перечитала «Окаянні дні» Івана Буніна. (Бере з полиці книжку. Знаходить закладку й читає.) «Пам’ятаю старого робітника біля брами будинку, де раніше були «Одесские Новости», першого дня входження більшовиків. Раптом вискочила з-під брами юрба хлопчаків зі стосами тільки-но віддрукованих «Известий» і з криками: «На одеських буржуїв накладено контрибуцію в 500 мільйонів!» – Робітник захрипів, захлинувся від гніву та злорадства: “Мало! Мало!”» Вам це нічого не нагадує? Мені… так… Нагадує… Горбачовські роки… перші бунти… Коли народ почав сунути на площі й вимагати – то хліба, то свободи… То горілки та курива… Страх! Інсульти й інфаркти в багатьох партпрацівників. «У кільці ворогів», як партія вчила, жили, в «обложеній фортеці». До світової війни готувалися… Найбільше боялися ядерної війни, а розпаду не очікували. Не очікували… ніяк… Звикли до травневих і жовтневих колон, до плакатів: «Дело Ленина переживет века», «Партия – наш рулевой». А тут не колони, а стихія. Не радянський народ, а якийсь інший, незнайомий нам. І плакати інші: «Коммунистов под суд!», «Раздушим коммунистическую гадину!» Одразу згадався Новочеркаськ… Інформацію було закрито, але ми знали… Як за Хрущова голодні робітники вийшли на вулиці… Їх розстріляли… Тих, хто залишився живим, розпихали по таборах, і досі їхні рідні не знають, де вони… А тут… тут уже перебудова… Стріляти не можна, саджати теж. Слід розмовляти. А хто з нас міг вийти до натовпу й виголосити до нього промову? Почати діалог… агітувати… Ми були апаратчиками, а не промовцями. Я, наприклад, читала лекції й капіталістів таврувала, негрів СКАЧАТЬ