Час second-hand (кінець червоної людини). Светлана Алексиевич

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ ми пережили багато розчарувань. Ну, хто сказав, що нічого не змінилося? Біблію не можна було перевезти через кордон. Це забули? У подарунок із Москви я возила родичам до Калуги борошно й макарони. І вони були щасливі. Забули? Ніхто вже не стоїть у черзі за цукром і милом. І немає талонів на пальто.

      Я полюбила Горбачова одразу! Тепер його проклинають: «Зрадник СРСР!», «Горбачов продав країну за піцу!» А я пам’ятаю наше здивування. Потрясіння! Нарешті в нас нормальний лідер. Не соромно за нього! Одне одному переказували, як у Ленінграді він зупинив кортеж і вийшов до народу, а на якомусь заводі відмовився від дорогого подарунка. Під час традиційного застілля випив лише склянку чаю. Усміхається. Виступає без папірця. Молодий. Ніхто з нас не вірив, що радянська влада коли-небудь закінчиться й у крамницях з’явиться ковбаса, а за імпортними бюстгальтерами не будуть ставати у кілометрові черги. Звикли все «по знайомству» діставати: передплату на «Всесвітню бібліотеку», шоколадні цукерки й ендеерівські спортивні костюми. Дружити з м’ясником, щоб купити шматок м’яса. Радянська влада здавалася вічною. Вистачить іще на дітей та онуків! А вона несподівано для всіх закінчилася. Тепер зрозуміло, що й сам Горбачов цього не очікував, він хотів щось змінити, але не знав – як. Ніхто не був готовий. Ніхто! Навіть ті, хто довбав ці мури. Я – звичайний технолог. Не герой, ні… й не комуністка… Завдяки своєму чоловікові, він – художник, я рано потрапила в богемне середовище. Поети, художники… Серед нас не було героїв, ні в кого не вистачило сміливості стати дисидентом, відсидіти у в’язниці чи в психушці за свої переконання. Жили з дулею в кишені.

      Сиділи на кухнях, лаяли радянську владу й розповідали анекдоти. Читали самвидав. Якщо хтось діставав нову книжку, він міг прийти в дім до друзів о будь-якій годині – навіть о другій-третій годині ночі, все одно це був бажаний гість. Я добре пам’ятаю те нічне московське життя… особливе… Там були свої герої… Свої боягузи та зрадники… Свій захват! Пояснити це людині непосвяченій неможливо. Насамперед наш захват я не можу пояснити. І не можу пояснити інше… Ось це… нічне наше життя… ну зовсім воно не було схоже на денне. Аніскільки! Уранці ми всі йшли на роботу й ставали звичайними радянськими людьми. Як і вся решта. Гарували на режим. Або ти конформіст, або тобі слід іти у двірники чи охоронці, іншого способу зберегти себе не було. Поверталися зі служби додому… І знову пили горілку на кухнях, слухали забороненого Висоцького. Ловили крізь тріскотіння глушилок «Голос Америки». Я досі пам’ятаю це чудове тріскотіння. Крутили нескінченні романи. Закохувалися, розходилися. І багато хто при цьому відчував себе сумлінням нації, вважали, що мають право повчати свій народ. А що ми про нього знали? Те, що прочитали в «Записках мисливця» Тургенєва й у наших «дєрєвєнщиків». У Распутіна… Бєлова… Я навіть свого батька не розуміла. Кричала йому: «Тату, якщо ти не повернеш їм свій партквиток, то я з тобою не розмовлятиму». Тато плакав.

      У Горбачова було влади СКАЧАТЬ