Час second-hand (кінець червоної людини). Светлана Алексиевич

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ в батьків, був старий, він полюбляв приходити й дивитися, як умирають. Баби соромили, гнали його з хати: «Іди геть, чортяко!», а він сидить. Жив довго. Може, і справді чорт! Що тут дивитися? Куди… в який бік? Після смерті нічого немає. Помер – і все, закопали. А живий, хай і нещасний, і по вітерцю походить, і по садочку. А коли дух вийшов, немає людини, є земля. Дух – це дух, а вся решта – земля. Земля – і все. Хтось у колисці вмирає, а хтось до сивини живе. Щасливі люди не хочуть помирати… і ті… ті, кого люблять, теж не хочуть. Відпрошуються. А де вони, щасливі люди? По радіо колись говорили, що після війни всі щасливі будемо, і Хрущов, пам’ятаю, обіцяв… що скоро комунізм настане. Горбачов клявся, дуже гарно говорив… Доладно. Тепер Єльцин клянеться, на рейки грозився лягти… Чекала й чекала я на гарне життя. Маленькою чекала… і коли підросла… Тепер уже стара… Якщо коротше, всі обдурили, життя ще гіршим стало. Почекай-потерпи та почекай-потерпи. Почекай-потерпи… Чоловік помер. Вийшов на вулицю, упав і все – відмовило серце. Ані метром не переміряти, ані на вагах не переважити, скільки ми всього пережили. А ось – живу. Живу. Діти роз’їхалися: син – у Новосибірську, а дочка в Ризі з родиною залишилася, тепер, вважай, за кордоном. На чужині. Там уже російською не говорять.

      Іконка на покуті в мене, й песика тримаю, щоб було з ким поговорити. Одна головня й уночі не горить, а я намагаюся. Отакоо-о… Добре, що Бог дав людині й собаку, й кішку… і дерево, і птаха… Дав для того Він оце все, щоб людина раділа й життя не здалося їй довгим. Не набридло. А мені одне, що не набридло – дивитися, як пшениця жовтіє. Наголодувалася я за своє життя так, що найбільше люблю, як зерно половіє, колосся гойдається. Мені це – як вам картина в музеї… І зараз не женуся за білою булкою, а смакує найкраще чорний посолений хліб із солодким чаєм. Почекай-потерпи… та почекай-потерпи… Від усякого болю один у нас засіб – терплячість. Так і життя минуло. От і Сашко… наш Порфирич… Терпів, терпів, та й не витерпів. Ось як! Тут плачемо… і коли йдемо, теж плачемо…

      Знову люди почали в Бога вірити, бо немає іншої надії. А колись нас у школі вчили, що Ленін – бог, і Карл Маркс – бог. Зерно в храми засипали, буряки звозили. Так було, поки війна не почалася. Почалася війна… Сталін церкви відчинив, щоб молитви правили за перемогу російської зброї, і звернувся до народу: «Брати та сестри… друзі мої…» А до того – хто ми були? Вороги народу… куркулі й підкуркульники… У нашому селі всі міцні родини розкуркулили, якщо двоє коней і дві корови у дворі – це вже куркулі. До Сибіру їх вивозили, кидали там у голу тайгу… Жінки душили своїх дітей, щоб ті не мучилися. Ой, горя… сліз людських… було більше, ніж на землі води. А тут Сталін попросив: «Брати та сестри…» Повірили йому. Пробачили. І Гітлера перемогли! А Гітлер у броні до нас прийшов… у залізі… Все одно перемогли! А тепер – хто я? Ми? Електорат… Я телевізор дивлюся. Новини не пропускаю… Тепер ми – електорат. Наша річ – піти проголосувати правильно – і годі. Я одного разу хворіла, не пішла на дільницю, так вони самі до мене приїхали на машині. Із червоною скринькою. Цього дня про нас згадують… Ота-а-ак…

      Як живемо, так і вмираємо… Я й у СКАЧАТЬ