Час second-hand (кінець червоної людини). Светлана Алексиевич

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ можна було купити машину «Волга». Найдорожчу! А зараз? Вистачило на нові черевики та вінок. Ось як! Лежав на ношах і чорнів… Чорнів на моїх очах… Забрали лікарі й того хлопця, який його рятував, хапав з мотузки мокрі мої простирадла (я вдень випрала) й кидав на нього. Чужий хлопець… студент… проходив поблизу і бачить – людина горить! Сидить на грядці, зіщулився й горить. Димить. Мовчить! Так потім він нам і розповідав: «Мовчить і горить». Жива людина… Уранці син до мене постукав у двері: «Тато помер». У труні лежав… голова вся спалена і руки… Чорний… чорний… Руки в нього були золоті! Усе вмів. І за столяра, й за муляра. Тут у кожного про нього пам’ять залишилася – у кого стіл, у кого книжкові полиці… етажерочки… До ночі, бувало, стоїть у дворі й стругає, як зараз бачу – стоїть і стругає. Любив дерево. Розрізняв дерево за запахом, за стружкою. Кожне дерево, казав, по-своєму пахне, найміцніший запах у сосни: «Сосна – як гарний чай пахне, а клен має веселий запах». До останнього дня працював. Справедлива приказка: поки ціп у руках, так і хліб у зубах. На пенсію ніяк зараз не прожити. Я сама в няньки найнялася, чужих дітей доглядаю. Копійку дадуть, так і цукру куплю, і докторської ковбаски. А що наша пенсія? Купиш хліба та молока, а капці на літо вже не купиш. Не вистачить. Старі раніше сиділи на лавочці на подвір’ї безтурботно. Балакали. А тепер ні… Хтось порожні пляшки містом збирає, хтось біля церкви стоїть… у людей просить… Хтось насінням або сигаретами на автобусній зупинці торгує. Талонами на горілку. У нас затоптали у винному відділі людину. Насмерть. Горілка тепер дорожча від цього… як його? Ну, цього – американського долара. За горілку в нас все купиш. І сантехник прийде, й електрик. А так – не докличешся. Взагалі… взагалі… Життя промайнуло… Єдине, що час ні за які гроші не купиш. Плач перед Богом чи не плач, не докупишся. Так задумано.

      А Сашко сам не захотів жити. Відмовився. Сам повернув Богові квиточок… Ой, Бо-о-же! Їздить та їздить тепер міліція. Розпитують… (Прислухалася.) Ото-о-о… Поїзд гуде… Це – московський – Брест – Москва. Мені й годинника не треба. Встаю, коли варшавський крикне – о шостій ранку. А там мінський, перший московський… Уранці й уночі вони різними голосами кричать. Усю ніч, бува, слухаю. На старість сон відлітає… Із ким мені тепер розмовляти? Тепер сама на лавочці сиджу… Я його втішала: «Сашку, знайди добру жінку. Оженися». – «Лізка повернеться. Чекатиму». Я сім років її не бачила, як вона від нього пішла. З офіцером якимось зв’язалася. Молода… Молодша за нього на багато років. Кохав він її сильно. Билася в труну головою: «Це я Сашкові життя поламала». Ой-ой! Взагалі… Кохання – не волосина, швидко не вирвеш. І хрестом кохання не зв’яжеш. Чого потім плакати? Хто тебе почує з-під землі… (Мовчить.) Ой, Бо-оже! До сорока років можна все робити, й грішити можна. А після сорока слід каятися. Тоді Бог простить.

      (Сміється.) Усе пишеш? Ну, пиши-пиши. Я ще розповім… У мене горя не один мішок… (Підвела голову.) Оно-о-о… Ластівки прилетіли… Тепло буде. Правду сказати, до СКАЧАТЬ