не так, їх зустріли як ворогів. «Братики! Рідненькі!» – кинулися вони до своїх. – «Стояти! Крок убік – стріляємо!» Колону оточили солдати з вівчарками й повели їх у спеціально приготовані бараки. Навколо бараків – колючий дріт. Почалися допити… «Як ти потрапив у полон?» – спитав слідчий тата. – «Мене фіни витягли з озера». – «Ти – зрадник! Ти рятував свою шкуру, а не Батьківщину». Тато теж вважав, що він винний. Їх так учили… Не було жодного суду. Вивели всіх на плац і зачитали перед шеренгою наказ: шість років таборів за зраду Батьківщині. Відправили до Воркути. Там вони будували залізницю у вічній мерзлоті. Боже мій! Сорок перший рік… Німці вже під Москвою… А їм не казали, що війна почалася – вони ж вороги, радітимуть. Уже вся Білорусь під німцями. Взято Смоленськ. Коли вони дізналися про це, одразу всі захотіли на фронт, писали листи начальнику табору… Сталіну… Їм відповідали: ви, мовляв, сволота, працюйте на перемогу в тилу, на фронті нам зрадники не потрібні. І вони… тато… я від тата це чула… вони всі плакали… (Мовчить.) Ось із ким би вам зустрітися… Але тата вже немає. Табір йому життя вкоротив. І перебудова. Він дуже страждав. Не розумів, що трапилося. Із країною, з партією. Наш тато… У таборі за шість років він забув, що воно – яблуко і капустина… простирадло та подушка… Тричі на день їм давали баланду, буханець хліба – на двадцять п’ять осіб. А спали – під голову поліно, замість матраца – дошки на підлозі. Наш тато… Дивний він був, не такий тато, як в інших… Не міг вдарити коня або корову, штовхнути ногою собаку. Мені завжди було тата шкода. А інші чоловіки з нього сміялися: «Ну, який ти чоловік? Баба!» Мама плакала, що він… ну, що він не такий, як усі. Візьме в руки капустину й роздивляється… Помідор… Спершу взагалі мовчав, нічим із нами не ділився. Років через десять заговорив. Не раніше… отак… Якийсь час у таборі він возив мертвих. За день збиралося десять-п’ятнадцять трупів. Живі поверталися в бараки пішки, а мертві – на санях. Із мертвих їм наказували знімати одяг, і мертві лежали на санях голі, як тушканчики. Це я говорю татовими словами… Плутано в мене виходить… Через почуття… хвилююся, так… Перші два роки в таборі ніхто з них не вірив, що виживе; про дім згадували ті, в кого був термін п’ять-шість років, а в кого десять-п’ятнадцять років про дім мовчали. Нікого вони не згадували: ані дружин, ані дітей, ані батьків. «Якщо почнеш згадувати, не виживеш», – татові слова. А ми на нього чекали… «Ось тато повернеться… і мене не впізнає…», «Наш таточко…» Хотілося ще раз вимовити це слово «тато». І він повернувся. Бабуся побачила біля хвіртки людину в солдатській шинелі: «Солдатику, кого ви шукаєте?» – «Мамо, ти мене не впізнала?» Бабуся де стояла, там і впала. Так тато повернувся… Весь був обморожений, ноги й руки він ніколи не міг зігріти. Мама? Мама говорила, що тато повернувся після табору добрим, а вона боялася… її лякали… що звідти повертаються злими. А наш тато хотів радіти життю. На всі випадки в нього була приказка: «Кріпися – найгірше ще попереду».
