Чорнобильська молитва (Хроніка майбутнього). Светлана Алексиевич

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ і відразу – до церкви. У Москві я до нього ближче… Він там лежить, на Митінському кладовищі… Розповідаю служителю, що так і так, мені треба капці передати. Запитує: “А відомо тобі, як це робити треба?” Ще раз пояснив… Якраз внесли відправляти похорон дідуся старого. Я підходжу до труни, піднімаю накидочку і кладу туди капці. “А записку ти написала?” – “Так, написала, але не вказала, на якому кладовищі він лежить”. – “Там вони всі в одному світі. Знайдуть його”.

      У мене ніякого бажання жити не було. Вночі стою біля вікна, дивлюся на небо: “Васильку, що мені робити? Я не хочу без тебе жити”. Вдень іду повз дитячий садок, стану і стою… Дивилася б і дивилася на дітей… Я божеволіла! І почала вночі просити: “Васильку, я народжу дитину. Я вже боюся бути сама. Не витримаю далі. Васильку!!” А іншим разом так попрошу: “Васильку, мені не треба чоловіка. Кращого за тебе для мене немає. Я хочу дитинку”.

      Мені було двадцять п’ять років…

      Я знайшла чоловіка… Все йому розповіла… Всю правду: у мене одна любов, на все життя. Я все йому відкрила… Ми зустрічались, але я ніколи його в дім до себе не кликала, в дім не могла. Там – Вася…

      Працювала я кондитером. Ліплю торт, а сльози котяться. Я не плачу, а сльози котяться. Єдине, про що дівчаток просила: “Не жалійте мене. Будете жаліти, я піду”. Не треба мене жаліти… Я колись була щаслива…

      Принесли мені орден Васі. Червоного кольору… Я дивитися на нього довго не могла. Сльози котяться…

      Народила хлопчика. Андрій… Андрійко… Подруги зупиняли: “Тобі не можна народжувати”, й лікарі лякали: “Ваш організм не витримає”. Потім… Потім вони сказали, що він буде без ручки… Без правої ручки… Апарат показував… “Ну, і що? – думала я. – Я навчатиму писати його лівою рукою”. А народився нормальний… красивий хлопчик… Вчиться вже в школі, вчиться на самі п’ятірки. Тепер у мене є хтось, ким я дихаю і живу. Світло в моєму житті. Він прекрасно все розуміє: “Мамочко, якщо я поїду до бабусі, на два дні, ти дихати зможеш?” Не зможу! Боюся на день із ним розлучитися. Ми йшли по вулиці… І я, відчуваю, падаю… Тоді мене розбив перший інсульт… Там, на вулиці… “Мамочко, тобі водички дати”. – “Ні, ти стій біля мене. Нікуди не йди”. І хапонула його за руку. Далі не пам’ятаю… Розплющила очі в лікарні… Я так хапонула Андрійка за руку, що лікарі ледве розтиснули мої пальці. У нього рука довго була синя. Тепер виходимо з дому: “Мамочко, тільки не хапай мене за руку. Я нікуди від тебе не піду”. Він теж хворіє: два тижні в школі, два – вдома з лікарем. Ось так і живемо. Боїмося одне за одного. А в кожному кутку Вася… Його фотографії… Вночі з ним говорю і говорю… Буває, мене уві сні попросить: “Покажи нашу дитинку”. Ми з Андрійком приходимо… А він приводить за руку доньку. Завжди з донькою. Грається тільки з нею…

      Так я і живу… Живу одночасно в реальному і нереальному світі. Не знаю, де мені краще… (Встає. Підходить до вікна.) Нас тут багато. Ціла вулиця, її так і називають – чорнобильська. СКАЧАТЬ