Чорнобильська молитва (Хроніка майбутнього). Светлана Алексиевич

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ герої і тепер сім’ї вже не належать. Вони вже державні люди… Належать державі.

      Сіли в катафалк… Родичі й якісь військові люди. Полковник із рацією… По рації передають: “Чекайте наших наказів! Чекайте!” Дві чи три години кружляли по Москві, по кільцевій дорозі. Знову до Москви повертаємося… По рації: “На кладовище в’їзд не дозволяємо. Кладовище атакують іноземні кореспонденти. Ще почекайте”. Батьки мовчать… Хустка у мами чорна… Я відчуваю, що непритомнію. Зі мною істерика: “Чому мого чоловіка треба приховувати? Він – хто? Вбивця? Кримінальний злочинець? Кого ми ховаємо?” Мама: “Тихо, тихо, донечко”. Гладить мене по голові, бере за руку. Полковник передає: “Дозвольте рухатися на кладовище. З дружиною істерика”. На кладовищі нас оточили солдати. Йшли під конвоєм. І труну несли під конвоєм. Нікого не пустили попрощатись… Тількиі родичі… Засипали моментально. “Швидко, швидко!” – командував офіцер. Навіть не дали труну обійняти.

      І відразу – в автобуси…

      Миттєво купили і принесли зворотні квитки… Наступного дня… Весь час із нами був якийсь чоловік у цивільному, з військовою виправкою, не дав навіть вийти з номера й купити їжу в дорогу. Не дай Боже, щоб ми з ким-небудь заговорили, особливо я. Наче я тоді могла говорити, я вже навіть плакати не могла. Чергова, коли ми виходили, перерахувала всі рушники, всі простирадла… Тут же їх складала в поліетиленовий мішок. Напевно, спалили… За готель ми самі заплатили. За чотирнадцять діб…

      Клініка променевої хвороби – чотирнадцять діб… За чотирнадцять діб людина вмирає…

      Вдома я заснула. Зайшла в дім і впала на ліжко. Я спала три доби. Мене не могли підняти… Приїхала “швидка допомога”. “Ні, – сказав лікар, – вона не померла. Вона прокинеться. Це такий страшний сон”.

      Мені було двадцять три роки…

      Я пам’ятаю сон… Приходить до мене моя померла бабуся, в тому одязі, в якому ми її поховали. І наряджає ялинку. “Бабусю, чому в нас ялинка? Адже зараз літо?” – “Так треба. Скоро твій Вася до мене прийде”. А він виріс серед лісу. Я пам’ятаю… Другий сон… Вася приходить у білому і кличе Наталку. Нашу дівчинку, яку я ще не народила. Вже вона велика, і я дивуюся: коли вона так підросла? Він підкидає її під стелю, і вони сміються… А я дивлюся на них і думаю, що щастя – це так просто. Так просто! А потім мені приснилося… Ми бродимо з ним по воді. Довго-довго йдемо… Просив, напевно, щоб я не плакала. Давав знак звідти. Зверху. (Затихає надовго.)

      Через два місяці я приїхала в Москву. З вокзалу – на кладовище. До нього! І там на кладовищі у мене почалися перейми. Тільки я з ним заговорила… Викликали “швидку”. Я дала адресу. Народжувала я там же… У тієї ж Ангеліни Василівни Гуськової… Вона мене ще тоді попередила: “Народжувати приїжджай до нас”. А куди я така ще поїду? Народила я на два тижні раніше терміну…

      Мені показали… Дівчинка… “Наталочко, – покликала я. – Тато назвав тебе Наталочкою”. СКАЧАТЬ