Чорнобильська молитва (Хроніка майбутнього). Светлана Алексиевич

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Тоді вийшов лікар і підтвердив, що вони полетять на літаку в Москву, але нам потрібно принести їм одяг, – той, у якому вони були на станції, згорів. Автобуси вже не ходили, і ми бігом – через усе місто… Прибігли з сумками, а літак вже вилетів. Нас спеціально обдурили. Щоб ми не кричали, не плакали…

      Ніч… По один бік вулиці автобуси, сотні автобусів (вже готували місто до евакуації), а по інший бік – сотні пожежних машин. Пригнали звідусіль. Вся вулиця – в білій піні. Ми по ній ідемо… Лаємось і плачемо…

      По радіо оголосили: місто евакуюють на три-п’ять днів, візьміть із собою теплі речі та спортивні костюми, будете жити в лісах. У наметах. Люди навіть зраділи – поїдемо на природу! Зустрінемо там Перше травня. Незвично. Готували в дорогу шашлики, купували вино. Брали з собою гітари, магнітофони. Улюблені травневі свята! Плакали тільки ті, чиї чоловіки постраждали.

      Не пам’ятаю, як доїхала… Ніби прокинулася, коли побачила його матір: “Мамо, Вася в Москві! Відвезли спеціальним літаком!” Але ми досадили город – картоплю, капусту (а через тиждень село евакуюють!) Хто знав? Хто тоді це знав? До вечора у мене відкрилася блювота. Я – на шостому місяці вагітності. Мені так зле… Вночі сниться, що він мене кличе, поки він був живий, кликав мене уві сні: “Люсю! Люсенько!” А коли помер, жодного разу не покликав. Жодного разу… (Плаче.) Встаю я зранку з думкою, що поїду в Москву сама… “Куди ти така?” – плаче мати. Зібрали в дорогу і батька: “Нехай довезе тебе”. Зняли з ощадкнижки гроші, які у них були. Всі гроші.

      Дороги не пам’ятаю… Дорога знову випала з пам’яті… У Москві у першого міліціонера запитали, в якій лікарні лежать чорнобильські пожежники, і він нам сказав, я навіть здивувалася, тому що нас лякали: державна таємниця, цілком таємно.

      Шоста лікарня – на “Щукінській”…

      До цієї лікарні, спеціальної радіологічної лікарні, без пропусків не пускали. Я дала гроші вахтеру, і тоді вона каже: “Іди”. Сказала, який поверх. Когось я знову просила, благала… І ось сиджу в кабінеті у завідувачки радіологічного відділення – Ангеліни Василівни Гуськової. Тоді я ще не знала, як її звуть, нічого не запам’ятовувала. Я знала тільки, що мушу його побачити. Знайти.

      Вона відразу мене запитала:

      – Мила моя! Миленька моя… Діти є?

      Як я признаюсь?! І вже розумію, що треба приховати мою вагітність. Не пустить до нього! Добре, що я худенька, нічого по мені непомітно.

      – Є, – відповідаю.

      – Скільки?

      Думаю: “Треба сказати, що двоє. Якщо одна – все одно не пустить”.

      – Хлопчик і дівчинка.

      – Раз двоє, то народжувати, видно, більше не доведеться. Тепер слухай: центральна нервова система уражена повністю, кістковий мозок вражений повністю…

      “Ну, гаразд, – думаю, – буде трошки нервовою”.

      – Ще слухай: якщо заплачеш – я тебе відразу СКАЧАТЬ