Чорнобильська молитва (Хроніка майбутнього). Светлана Алексиевич

Чтение книги онлайн.

      – Чому я сама, якщо нас двоє?

      – Тоді, якщо народиться хлопчик, хай буде Василько, а якщо дівчинка – Наталочка.

      – Як це Василько? У мене вже є один Василько. Ти! Мені іншого не треба.

      Я ще не знала, як я його любила! Він… Тільки він… Як сліпа! Навіть не відчувала поштовхів під серцем… Хоча була вже на шостому місяці… Я думала, що вона всередині мене, моя маленька, і вона захищена. Моя маленька…

      Про те, що ночую у нього в барокамері, ніхто з лікарів не знав. Не здогадувався. Пускали мене медсестри. Попервах теж умовляли: “Ти – молода. Що ти надумала? Це вже не людина, а реактор. Згорите разом”. Я, як собачка, бігала за ними… Стояла годинами під дверима. Просила-благала. І тоді вони: “Чорт з тобою! Ти – ненормальна”. Вранці перед восьмою годиною, коли починався лікарський обхід, показують через плівку: “Тікай!”. На годину втікаю до готелю. А з дев’ятої ранку до дев’ятої вечора у мене пропуск. Ноги у мене по коліна посиніли, розпухли, настільки я втомлювалася. Моя душа була міцнішою тіла. Моє кохання…

      Поки я з ним… цього не робили… Але коли виходила, його фотографували… Одягу ніякого. Голий. Лише легке простирадло поверх. Я кожен день міняла це простирадло, а до вечора воно все в крові. Піднімаю його, й у мене на руках залишаються клаптики шкіри, прилипають. Прошу: “Миленький! Допоможи мені! Обіпрись на руку, на лікоть, скільки можеш, щоб я тобі ліжко розгладила, не залишила жодного шва, жодної складочки”. Будь-який шовчик – це вже рана на ньому. Я зрізала собі нігті до крові, щоб десь його не зачепили. Ніхто з медсестер не наважувався підійти, доторкнутися, коли що-небудь потрібно, гукали мене. І вони… Вони фотографували… Говорили, для науки. А я б їх усіх виштовхнула звідти! Кричала б і била! Як вони можуть! Якби я могла їх туди не пустити… Якби…

      Вийду з палати в коридор… І йду на стінку, на диван, тому що я нічого не бачу. Зупиню чергову медсестру: “Він помирає”. – Вона мені відповідає: “А що ти хочеш? Він отримав тисяча шістсот рентгенів, а смертельна доза чотириста”. Їй теж шкода, але по-іншому. А воно все моє… Все кохане.

      Коли вони всі померли, в лікарні зробили ремонт… Стіни скребли, зірвали паркет і винесли… Столярку.

      Далі – останнє… Пам’ятаю уривками. Все спливає…

      Ніч сиджу біля нього на стільчику… О восьмій ранку: “Васильку, я піду. Я трошки відпочину”. Розплющить і заплющить очі – відпустив. Тільки дійду до готелю, до своєї кімнати, ляжу на підлогу, на ліжку лежати не могла, так усе боліло, як уже стукає санітарка: “Іди! Біжи до нього! Кличе нещадно!” А того ранку Таня Кибенок так мене просила, кликала: “Поїдьмо зі мною на кладовище. Я без тебе не зможу”. Того ранку ховали Вітю Кибенка і Володю Правика. З Вітею вони були друзі, ми дружили сім’ями. За день до вибуху разом сфотографувались у нас у гуртожитку. Такі вони, наші чоловіки, там гарні! Веселі! Останній день нашого того життя… Дочорнобильського… Такі ми СКАЧАТЬ