Чорнобильська молитва (Хроніка майбутнього). Светлана Алексиевич

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ фантастикою, знаннями… Минуле виявилося безпорадним, зі знань уціліло лише знання про наше незнання. Відбувається перебудова почуттів… Замість звичайних утіх лікар каже дружині про чоловіка, що помирає: “Підходити близько не можна! Цілувати не можна! Гладити не можна! Це вже не кохана людина, а об’єкт, який підлягає дезактивації”. Тут і Шекспір відступає. І великий Данте. Питання: підійти – не підійти? Цілувати – не цілувати? Одна з моїх героїнь (якраз вагітна в той час) підходила і цілувала. І не залишила чоловіка до самої його смерті. За це вона поплатилася своїм здоров’ям і життям їхньої маленької дитини. Ну а як було вибрати між любов’ю і смертю? Між минулим і незнайомим справжнім? А хто візьме на себе сміливість і засудить тих дружин і матерів, які не сиділи біля своїх умираючих чоловіків і синів? Поруч із радіоактивними об’єктами… В їхньому світі й любов змінилась. І смерть.

      Змінилося все, окрім нас.

      – Щоб подія стала історією, потрібно хоча б п’ятдесят років. А тут доводиться йти по гарячих слідах…

      – Зона… Окремий світ… Спочатку її придумали фантасти, але література відступила перед реальністю. Ми вже не можемо, як герої Чехова, вірити: через сто років людина буде прекрасною! Життя стане прекрасним! Це майбутнє ми втратили. Через сто років був сталінський ГУЛАГ, Освенцім… Чорнобиль…. І вересень у Нью-Йорку… Незрозуміло, як це вмістилося в життя одного покоління. Наприклад, у життя мого батька, якому зараз вісімдесят три роки? Людина вижила!?

      – Найбільше в Чорнобилі запам’ятовується життя “після всього”: речі без людини, пейзажі без людини. Дорога в нікуди, дроти в нікуди. Коли-не-коли та й подумаєш, що це – минуле чи майбутнє?

      – Мені іноді здавалося, що я записую майбутнє…

      Розділ перший

      Земля мертвих

Монолог про те, навіщо люди згадують

      «У мене теж є питання. Сам я відповісти на нього не можу…

      Але ви взялися про це писати… Про це? А я не хотів би, щоб про мене це знали. Що там пережив… З одного боку, є бажання відкритися, виговоритись, а з іншого, – відчуваю, як я оголююсь, а мені б цього не хотілося.

      Пам’ятаєте, у Толстого? П’єр Безухов такий вражений після війни, що йому здається: він і весь світ змінилися назавжди. Але минає якийсь час, і він зауважує за собою, що знову так само лає кучера, так само бурчить. Навіщо тоді люди згадують? Щоб відновити істину? Справедливість? Звільнитись і забути? Розуміють, що вони – учасники грандіозної події? Або шукають у минулому захисту? І це при тому, що спогади – тендітна річ, ефемерна, це не точні знання, а здогад людини про саму себе. Це ще не знання, це тільки почуття.

      Я мучився, рився в пам’яті і згадав…

      Найстрашніше зі мною було в дитинстві… Це – війна…

      Пам’ятаю, як ми, пацани, грали в “тата і мами”: роздягали малюків і клали їх одне на одного… Це були перші діти, що народилися СКАЧАТЬ