Чорнобильська молитва (Хроніка майбутнього). Светлана Алексиевич

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ легку смерть. Як же її заслужити? Душа – єдина жива істота. Моя ти мила… А жінки наші всі порожні, жіноче у них вирізано, вважай, у кожної третьої. І у молодої, й у старої… Не всі встигли народити… Як подумаю… Минуло, як не було…

      А що я додам? Треба жити. Більше нічого…

      А то ще… Раніше ми самі били масло, сметану, ставили сир. Варили молочну затірку. Чи їдять таке в місті? Заливаєш борошно водою і розмішуєш, виходять рвані шматочки тіста, тоді ти їх у каструлю з киплячою водою. Повариш і забілюєш молоком. Наша мама показувала і вчила: “І ви, діти, навчіться так. А я навчилася від своєї мами”. Пили ми березовий і кленовий сік – березовик і кленовік. Квасолю в стручках парили в чавунах у великій печі. Варили кисіль із журавлини… А під час війни кропиву збирали, лободу та інші трави. З голоду пухли, але не помирали. Ягоди в лісі, гриби… А зараз таке життя, що все це порушилося. Думалося нам, що це непорушне, завжди було і буде так. І те, що в чавунці кипить, вічне. Ніколи б я не повірила, що воно зміниться. Але воно ж так… Молоко – не можна, бобові – не можна. Гриби, ягоди забороняють. М’ясо наказують вимочувати три години. І з картоплі двічі воду зливати, коли вариш. Але з Богом битися не будеш… Треба жити…

      Лякають, що і воду нашу не можна пити. Але як ти без води? В кожній людині вода є. Нікого немає без води. Воду і в камені знайдеш. Ну, це ж вода, може, вона вічна? Все життя з неї… У кого спитаєш? Ніхто не скаже. А Богу моляться, у нього не питають. То треба жити…

      Он і жито зійшло. Гарне жито».

      Анна Петрівна Бадаєва, самосел

Монолог про пісню без слів

      «Я вам в ніжки поклонюся… Попрошу…

      Знайдіть нам Анну Сушко. Вона жила в нашому селі. У селі Кожушках. Звуть – Анна Сушко… Я вам назву всі прикмети, а ви надрукуйте. У неї горб, з дитинства німа. Жила сама. Шістдесят років… Під час переселення її забрали на машині “швидкої допомоги” й вивезли в невідомому напрямку. Грамоти вона не вчилася, тому ніякого листа ми від неї не отримали. Самотніх і хворих вивозили до притулків. Ховали. Ніхто не знає адреси. Надрукуйте…

      Жаліли ми її всім селом. Виходжували, як мале дитя. Хто дров наколе, хто молока принесе. Хто посидить увечері в хаті… Піч розтопить… Два роки, як ми, потинявшись по чужих кутках, повернулися в рідні хати. І їй передайте, що хата її ціла. Дах є, вікна. Що побите і пограбоване, разом відновимо. Дайте нам тільки адресу, де вона живе і страждає, поїдемо і заберемо. Привеземо назад. Щоб вона не вмерла від туги. Я вам у ніжки поклонюся. Безневинна душа мучиться в чужому світі…

      Є ще одна прикмета… Я забула… Коли у неї щось болить, вона тягне пісню. Без слів. Один голос. А розмовляти вона не може… Коли болить, тягне голосом: а-а-а… Жаліється…

      А… а… а…»

      Марія Вовчок, сусідка

Три монологи про стародавній страх і про те, чому один чоловік мовчав, коли говорили жінки

      Сім’я СКАЧАТЬ