Чорнобильська молитва (Хроніка майбутнього). Светлана Алексиевич

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ вчилися, ми сиділи за одним святковим столом: Новий рік, Першотравень… День Перемоги… Разом пили вино, плов їли. Він до мене звертався: “Сестро. Сестричко. Моя російська сестро”. І ось він приходить, а ми сиділи в одному кабінеті, зупиняється перед моїм столом і кричить:

      – Коли ти, нарешті, в свою Росію ушиєшся? Це – наша земля!

      У ту хвилину я думала, що мій розум не витримає. Підскочила до нього:

      – Куртка на тобі звідки?

      – Ленінградська, – відповів від несподіванки.

      – Знімай російську куртку, гад! – здираю з нього куртку. – Звідки шапка? Хвалився, що з Сибіру надіслали! Знімай шапку, гад! Сорочку давай! Штани! Їх на московській фабриці шили! Вони теж російські!

      До трусів би роздягла. Здоровенний чолов’яга, я йому по плече, а тут – звідки сила взялася – все б із нього здерла. Навколо вже люди зібралися. Він волає:

      – Іди від мене, скажена!

      – Ні, віддавай усе моє, російське! Я все своє заберу! – Я ледве не збожеволіла. – Шкарпетки знімай! Туфлі!!

      Працювали ми вдень і вночі… Потяги йдуть переповнені – тікають люди… Багато російських людей рушило з місця… Тисячі! Десятки тисяч! Сотні! Ще одна Росія. Відправила я о другій годині ночі московський поїзд, залишилися в залі діти з міста Кургана-Тюбе, не встигли на московський. Я їх зачинила, сховала. Підходять до мене двоє. З автоматами.

      – Ой, хлопці, що ви тут робите? – А у самої серце затремтіло.

      – Сама винна, у тебе всі двері навстіж.

      – Я поїзд відправляла. Не встигла зачинити.

      – Що там за діти?

      – Це наші, душанбинські.

      – А може, вони з Кургана? Кулябські?

      – Ні-ні. Наші.

      Пішли. А якби відчинили залу? Вони б усіх… І мені заодно – кулю в лоб! Там одна влада – людина з рушницею. Посадила я дітей уранці на Астрахань, наказала, щоб їх везли як кавуни, двері не відчиняли. (Спочатку мовчить. Потім довго плаче.) Хіба є що-небудь страшніше за людину? (Знову замовкає.)

      Вже, коли тут ішла по вулиці, через хвилину оглядалася, мені здавалося, що хтось за спиною напоготові… Чекає. Дня там не минало, щоб я про смерть не думала… Завжди з дому в усьому чистому виходила – в свіжовипраній блузці, спідниці, в чистій білизні. А раптом уб’ють! Зараз по лісі ходжу сама і нікого не боюся. Людей в лісі немає, жодної людини. Іду, згадую: чи то було все це зі мною, чи то ні? Інший раз мисливців зустрінеш: із рушницею, собакою і дозиметром. Це теж люди з рушницею, але не такі, вони за людиною не ганяються. Стрілянину почую – знаю, що по воронах стріляють або зайця женуть. (Мовчить.) Тому мені тут не страшно… Я не можу боятися землі, води… Я людини боюся… Там вона за сто доларів на базарі купує автомат…

      Я згадую хлопця. Таджика… Він гнався за іншим хлопцем… За людиною гнався! Як він біг, як дихав, я відразу зрозуміла, що він хоче вбити… Але той сховався… І втік… І ось цей повертається, СКАЧАТЬ