Чорнобильська молитва (Хроніка майбутнього). Светлана Алексиевич

Чтение книги онлайн.

      – Бабоньки! Не плачте. У передовиках усі роки ходили. Стахановки. Сталіна пережили. Війну! Якби не сміялись і не тішилися, то давно б повісилися. Значить, розмовляють дві чорнобильські жінки. Одна: “Чула, у нас у всіх тепер білокрів’я?” Інша: “Нісенітниця! Я вчора палець порізала, кров текла червона”.

      – У рідному краю, як у раю. А на чужині й сонце не так світить.

      – А моя мама колись мене навчила: візьми іконку та переверни її, і щоб вона так три дні повисіла. Хоч де б ти була, обов’язково додому повернешся. У мене було дві корови і дві телиці, п’ятеро свиней, гуси, кури. Собака. Руками голову обхоплю й ходжу по саду. А яблук, яблук-то скільки! Пропало все, тьху, пропало!

      – Помила хату, піч побілила… Треба залишити хліб на столі й сіль, миску і три ложечки. Ложок стільки, скільки душ у хаті. Все, щоб повернутися…

      – А гребінці у курей були чорні, а не червоні – радіація. І сир не виходив. Місяць жили без сиру. Молоко не кисло, воно в порошок згорталося, білий порошок. Радіація…

      – Ця радіація у мене на городі була. Город весь побілів, біленький-біленький, як чимось посипаний. Якимись шматочками… Я думала, може, щось із лісу принесло. Вітер насипав.

      – Не хотіли ми виїжджати. Ой, не хотіли! Мужики напідпитку… під колеса кидалися. Начальство ходило по хатах і кожного умовляло. Наказ: “Майно не брати!”

      – Худоба три дні не поєна. Не годована. На забій! Приїхав кореспондент із газети: “Як настрій? Як справи?” П’яні доярки ледве його не вбили.

      – Голова з солдатами крутиться навколо моєї хати. Лякають: “Виходь або будемо підпалювати! Ану, сюди каністру з бензином!” Забігала – то рушник схоплю, то подушку…

      – Ось ви скажіть по науці, як діє та радіація? Говоріть правду, нам усе одно скоро помирати.

      – А що ви думаєте, в Мінську її немає, раз вона невидима?

      – Привіз онук собачку… Назвали Радій, бо живемо в радіації. І де мій Радій подівся? Завжди біля ніг… Боюся, побіжить за село, вовки з’їдять. Буду сама.

      – А під час війни цілу ніч гармати стукають-стукають. Січуть-січуть. Ми земляночки в лісі видовбали. Бомблять і бомблять. Все спалили, сказати б, хати, а то і город, і вишеньки погоріли.

      Тільки б не було війни… Як я її боюся!

      – У вірменського радіо запитують: “Чи можна їсти чорнобильські яблука?” Відповідь: “Можна, тільки огризки треба глибоко в землю закопувати”. Друге питання: “Скільки буде сім помножити на сім?” Відповідь: “Так тобі будь-який чорнобилець на пальцях порахує”. Ха-ха-ха…

      – Дали нам новий будиночок. Кам’яний. Так знаєте, за сім років не забили жодного цвяха. Чужина! Все чуже. Мій хазяїн плакав і плакав. Тиждень працює в колгоспі на тракторі, чекає неділі, а в неділю ляже біля стінки і плаче.

      – Більше нас ніхто не обдурить, нікуди ми зі свого місця не рушимо. Магазину немає, лікарні немає. Світла немає. Сидимо при гасовій лампі та при каганці. А нам добре! СКАЧАТЬ