Чорнобильська молитва (Хроніка майбутнього). Светлана Алексиевич
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Чорнобильська молитва (Хроніка майбутнього) - Светлана Алексиевич страница 16

СКАЧАТЬ Не в змозі. Ні!

      Поклали її на двері… На двері, на яких колись лежав мій батько. Ще не привезли маленьку труну… Вона була маленька, як коробка з-під великої ляльки. Як коробка…

      Я хочу засвідчити – моя дочка померла від Чорнобиля. А від нас хочуть, щоб ми мовчали. Наукою, мовляв, іще не доведено, немає банку даних. Треба чекати сотні років. Але моє людське життя… Воно ж менше… Я не дочекаюся. Запишіть. Хоча б ви запишіть: дочку звали Катя… Катруся… Померла в сім років…»

      Микола Хомич Калугін, батько

Монолог одного села про те, як кличуть душі неба, щоб із ними поплакати й пообідати

      Село Білий Берег Наровлянського району Гомельської області.

      Говорять: Анна Павлівна Артюшенко, Єва Адамівна Артюшенко, Василь Миколайович Артюшенко, Софія Миколаївна Мороз, Надія Борисівна Ніколаєнко, Олександр Федорович Ніколаєнко, Михайло Мартинович Лис.

      «– Гостоньки до нас… Добрі люди… Не ворожилося на зустріч, ніякого знаку. Буває, долоня свербить – поздоровкаєшся. А сьогодні ніяк не ворожилось. Одне соловейко всю ніч співав – на сонячний день. Ой! Наші баби в момент збіжаться. Он Надя вже летить…

      – І пережили все, перетерпіли…

      – Ой, не хочу згадувати. Страшно. Виганяли нас, солдати виганяли. Військова техніка понаїхала. Самохідки. Один дід старий… Уже лежав. Помирав. Куди їхати? “Я ось встану, – плакав, – і піду на могилки. Своїми ногами”. Що нам за хати заплатили? Що? Подивіться, яка тут краса! Хто нам за цю красу заплатить? Курортна зона!

      – Літаки, вертольоти – гул стояв. КамАЗи з причепами… Солдати. Ну, думаю, почалася війна. З китайцями чи американцями.

      – Хазяїн прийшов із колгоспних зборів і каже: “Завтра нас евакуюють”. А я: “Як же картопля? Не викопали ж”. Стукає в двері сусід, і сіли вони з моїм випивати. Випили і давай лаяти голову: “Не поїдемо і крапка. Війну пережили, а тут радіація”. Хоч залазь у цю землю. Не поїдемо!

      – Спочатку думали, що всі помремо через два-три місяці. Так нас лякали. Агітували їхати. Слава Богу – живі!

      – Слава Богу! Слава Богу!

      – Ніхто не знає, що на тому світі. Тут краще… знайоміше. Як моя мама казала: красуєшся, радієш і сваволиш.

      – Підемо до церкви, помолимося.

      – Виїжджали… Взяла землю з маминої могилки в мішечок. Постояла на колінах: “Прости, що ми тебе залишаємо”. Вночі пішла до неї й не боялася. Люди свої прізвища писали на хатах. На колодах, на паркані. На асфальті.

      – Собак солдати вбивали. Стріляли. Бах-бах! Після цього я не можу чути, як кричить живе.

      – Я тут бригадирствував. Сорок п’ять років… Жалів людей. У Москву на виставку ми свій льон возили, колгосп посилав. Значок звідти привіз і червону грамоту. Тут до мене з повагою: “Василь Миколайович… Наш Миколайович…” А хто я там, на новому місці? Старий дід… Тут помиратиму, жіночки мені СКАЧАТЬ