Фортеця на Борисфені. Валентин Чемерис

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ погнали мене з коровою на стайню, прив'язали, сіна у ясла поклали. «Хрумай, – кажуть, – сіно з своєю нареченою. Бачиш, як твоя молода сіно мотугає, а ти ще й носа вернеш…» Ось так я простояв на стайні кілька днів. Корова мотає головою, смикає ланцюг, до кісток мені обруч в'ївся. Спасибі, коваль одної ночі звільнив… Обруч на мені розпиляв і каже: «Тікай на Січ, за зброю берися та панам мсти!»

      – А Христина ж як? – запитав Ярема, і його чисті блакитні очі наповнилися слізьми. – Що з нею сталося?

      – Повісилась Христинка… – ледь чутно прошепотів Гнат. – На своїх косах… Пани хотіли з неї…

      Гнат не домовив, бо до куреня зайшов низькорослий, але досить-таки гордовитий на вигляд козак. Тримався звисока: груди випнуті, шапка, оторочена видрою, хвацько заломлена аж на вухо й сиділа там бозна-як. І намугикував він щось молодецьке, тримаючи одну руку на боці, там, де стан перехоплював червоний пояс. На поясі висіла шабля, з другого боку за пояс були заткнуті аж три пістолі, а біля них висіли три лядунки з порохом, далі стирчав ріг з мідним ланцюжком, якісь торбиночки, вузлики…

      «Іч, кирпу як дере, – подумав Гнат, спостерігаючи, як незнайомець гордо простує до них. – Видно, вдатний та славний козак».

      Незнайомець стрельнув блискучим оком на Гната і запитав у Яреми:

      – Що за молодик?

      – А це, пане осавуло, Гнат Кодак. Його німчура хотіла втопити, а ми порятували.

      – Сулима завжди кого-небудь рятує, – сказав хвальковитий осавул, і не зрозуміло було, хвалить він Судиму чи гудить.

      – Тим і живе, – відповів на те Ярема.

      – Ну, козакуй, козакуй, – бадьоро мовив осавул, не дивлячись на Гната. – Колись з тебе отаман буде. Той не козак, хто не бачить себе отаманом. – І до Яреми: – А де ж це пан отаман?

      – В пана кошового.

      – Мізкують, як ліпше на фортецю напасти? – поспитав осавул. – Треба, треба викурювати ляхів.

      – Військова рада вирішить, як з Кодаком бути, – відповів Ярема.

      – Рада радою, а без нас, старшин, ви й кроку не ступите, – осавул це сказав таким тоном, що Гнатові аж ніяково зробилося. Відчув, що і Ярема має таке відчуття, тому не хоче підтримувати розмову. – Як там, хлопці, Кодацька фортеця? – бадьоро запитав осавул і, підсівши до Яреми, спробував було зазирнути йому в очі, але той, відвернувшись, неохоче буркнув:

      – Стоїть…

      – Невдовзі впаде! – поплескав осавул Ярему по плечу. – Ми її хутко звалимо. Ха!.. У нас вона довго не стоятиме. Ми її, голубку, раз – і набік. Ми такі! – Осавул підсунувся ближче до Яреми, і очі його, хвилину тому хвальковиті і самовпевнені, забігали й зробилися благальними. – Слухай, молодику, а злота у фортеці достобіса? Тільки хвостом не виляй, а по-чесному ріж. Багацько, га?

      – Не знаю, – Ярема стенув плечима.

      – Не бреши, – ошкірився осавул. – Як це джура отамана не знає? Ха! Коли всі козаки відають, що в Кодацькій СКАЧАТЬ