Фортеця на Борисфені. Валентин Чемерис

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Ми зітремо в порошок хлопську Украйну! Нєх жиє Річ Посполита, наша кохана ойчизна!

      – Нєх жиє, – байдуже буркнув Маріон. – Але я п'ю за себе, за Жана Маріона, бо більше ніхто за мене не вип'є!

      – А я п'ю за нашу фортецю – форпост боротьби із схизматами! Ми на передньому краї! На нас ойчизна дивиться!

      – А мені байдуже, хто на нас дивиться. Я люблю вино і п'ю його залюбки.

      – Коменданту не дорога й ойчизна, бо він усього лише найманець!

      Пшияловський, не приховуючи люті, зиркнув на коменданта, вкладаючи у свій спопеляючий, як йому здавалося, погляд усю зневагу до зайди, і вийшов, хряпнувши дверима.

      Маріон, радий, що таки допік уродзоному шляхтичу, засміявся. І подумав, що було б непогано, якби ті лотри та спіймали коли-небудь Пшияловського, – ось тоді б він позбувся гетьманського донощика.

      «Ідея, – подумав Маріон, – треба лише підшукати зручний випадок».

      Вже звечоріло, коли комендант, обійшовши фортецю, повернувся до хати і буркнув джурі:

      – Піди і приведи її, бо мене їсть смуток.

      – Слухаю, – ліниво озвався джура.

      – Ти мене розумієш, бовдуре? Коли зачепиш її хоч пальцем – нарікай на самого себе!

      – Слухаю, пане комендант!

      Джура зник, Маріон зацибав з кутка в куток.

      «Цікаво, – думав він, – чи віддасться вона добровільно? О, жіночі пестощі для мене зараз що той бальзам! Інакше зовсім зачахну і захирію. Але надто горда холопка. Як шляхтянка, не хотілося б її силоміць мордувати. Живосилом – не те. Силоміць діє тільки та худобина Пшияловський…»

      Та ось джура вводить полонянку, а сам зникає. Маріон окидає поглядом бранку – єдину свою радість у цих диких краях. Хай буде проклятою та мить, коли він погодився сюди приїхати!

      – Здрастуй, красуне!

      Полонянка не відповіла, дивилася кудись повз коменданта. Висока, струнка, з русою косою. Коса довга і товста, до пояса. Маленькі груди під благенькою сорочкою, наче два горбочки. Рукавця сорочки – вуставки – вишиті червоними квіточками з чорними пагінцями та листочками… Зваблива… Ні, вона таки має стати його єдиною радістю в цьому закутні – як добре, що її спіймали драгуни на якомусь хуторі. Вояків застеріг: хто її хоч пальцем зачепить – того зарубає на місці. Вона мусить дістатися тільки йому. Коли б вона зохотилась сама… Боже, що б то було для нього за щастя!

      Маріон налив два кухлі вина, один спрагло сам спорожнив, другий підніс полонянці.

      – Випий, і цей трунок вижене смуток з твоїх гарних очей. Я велів, аби тебе годували по-людськи і ставилися по-шляхетському.

      – У неволі не буває доброти, – відповіла вона, – бо неволя ніколи не буває доброю і справедливою.

      – Ти не бійся мене.

      Вона глузливо гмикнула.

      – А чого б це я боялася того, хто сам труситься над своєю долею?

      – Але я добрий, – збрехав він, бо в ту СКАЧАТЬ