Фортеця на Борисфені. Валентин Чемерис

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      Він знову хлюпнув у кухоль, жадібно випив.

      – Вино приносить забуття, я хочу втопити у ньому свою нудьгу.

      – Коли запорожці захоплять фортецю, то пана коменданта і без вина чекає забуття.

      – Ти певна?

      – Авжеж! Козаки не потерплять осиного гнізда біля Січі. Це мусить нарешті втямити і сам пан комендант.

      – Оракул у спідниці! – спалахнув він. – Сільська пророчиця! Ха-ха!.. Не забувай, що всі пророки закінчують життя раніше, аніж збувається їхнє просторікування! Забуваєш, що ти всього лише холопка, а не уродзона шляхтянка. По-доброму не віддасися – силоміць візьму. Або віддам тебе драгунам на поталу. Вибирай. Ти молода, вродлива, гостроязика. І, напевне ж, хочеш жити. Чи не так?

      – Хочу, – зізналась вона і по хвилі додала: – Але хочу жити вільною, а не панською затичкою…

      – Коли багнеш волі – не протився мені. Я подарую тобі волю і випущу тебе з фортеці. Я тут господар.

      – Ні, – сказала вона просто. – Ти – в'язень, такий же, як і я. Сидиш і лихоманишся за мурами, козаків боїшся.

      – Послухай, пророчице… Проси у мене що хочеш, і я виконаю твоє прохання. Але спершу стань моєю. І пам'ятай: або я, або драгуни. Поспішай, я нетерпеливий. І драгуни теж…

      Вона задумливо перебирала косу, наче радилася з нею.

      – Гаразд, – вперше погодилась бранка. – Але поведи мене на фортечну стіну – хочу подивитися на Дніпро й подихати свіжим повітрям.

      Вони вийшли й попрямували дворищем. Вона попереду, він трохи відставши. Дивився на її довгі стрункі ноги з пружними литками, на горду поставу, на легку ходу й облизував сухі губи, що вкривалися смагою. Потім вони довго піднімалися крутими східцями і зрештою опинилися на стіні. Варта відзадкувала геть до бастіону.

      – Дихай свіжим повітрям, пташко, – комендант розтягнув губи в подобі посмішки. – Сьогодні я щедрий, виконаю будь-яку твою забаганку!

      Широко відкритими очима дивилася дівчина на світ. З високого муру видно було далеке Задніпров'я, де зеленіли гаї…

      – Земле моя рідна, – прошепотіла дівчина. – Так хочеться жити…

      Глянула вниз, на гостре каміння, відсахнулась.

      – Страшно? – засміявся комендант. – Ходімо краще звідси.

      – Зачекай, людолове!

      I полонянка вискочила за зубчастий виступень стіни.

      – Назад! – крикнув комендант.

      – Ти хотів, воріженьку, знати моє ім'я? – вигукнула полонянка і замахала руками, аби втримати рівновагу. – Настею мене люди кличуть. А для тебе я просто українка. Настя-українка. А ще у мене є брат Ярема, він на Січі козакує. Братик і відомстить тобі, злий воріженьку. А я полечу до Дніпра… – Зойкнула: – Дніпре, любий Дніпре, прийми мене, і тіло моє, і душу. І зроби мене чайкою-зигзицею.

      Хитнулася вперед, відірвалася од стіни і зникла. Маріон кинувся до краю стіни. Дівчина летіла далеко внизу, розкинувши руки, наче крила…

      – Дурень! – раптом вголос вигукнув комендант. – І я прителющився допомагати полякам корити Україну?! Невіглас!

      Розділ другий

СКАЧАТЬ