Мій друг Франц Йосиф. Петро Лущик

Чтение книги онлайн.

      – Аніскільки! Прошу врахувати, що я сам наполовину русин, хоч вважаю себе австрійцем. От тільки…

      – Що?

      – Якщо виявиться, що до замаху на цісаря причетні його співвітчизники, чи не стане це на заваді чесному розслідуванню?

      – Заспокойся! Для пана Людковича насамперед важлива справа, а вже потім кровні зв’язки.

      – Тоді я хотів би з ним зустрітися! – вирішив я.

      – Немає нічого неможливого! Сьогодні ввечері у театрі Скарбека[6] ставлять «Ілюзію життя». Ця драма користується успіхом ще від часу прем’єри. Хочу відзначити, що тут ставлять недурні вистави.

      – Дякую за запрошення, ваша імператорська величносте, але боюся, що сьогодні я неспроможний оцінити навіть найвишуканіший виступ. Надто стомився у дорозі.

      – Розумію, – з готовністю відказав Карл Людвіг. – Тоді запрошую на завтра. Йтиме не «Ілюзія», лише «Шлюби панські», але і там закручена інтрига. До речі, актриси у театрі нічогенькі!

      І хитро подивився на мене. Мене це розсмішило. Я підвівся.

      – Здаюсь, ваша величносте! Дозвольте відкланятися, щоб встигнути привести себе до ладу.

      Ми домовилися, що ерцгерцог заїде за мною о сьомій, а перед тим домовиться з поки що незнайомим мені офіцером кримінальної поліції.

      Коли я виходив з будинку на вулиці Нижні Вали, Конрад уже чекав на мене.

      IV

      Ерцгерцог Карл Людвіг виконав свою обіцянку, і вже о сьомій годині управитель Яблонський благоговійно повідомив мене про те, що біля воріт стоїть карета з гербом Габсбургів. Про себе усміхнувшись, я мовчки підійшов до екіпажу. Дверцята переді мною відчинив сам управитель. Певно, не бажав довірити таку велику місію комусь іншому.

      У салоні я побачив ерцгерцога Австрійського і ще одну людину. Карл Людвіг був у знайомому мені іще з Відня білому кітелі, на якому особливо виділялась червоно-сіра стрічка ордену Леопольда. Довершувала картину зірка ордена. Звичайно, я не міг не відзначити елегантність ерцгерцога, хоч бачив його у подібному образі не вперше, про що й не забарився повідомити його. Мене більше зацікавив супутник ерцгерцога. Він був старший від мене, але не настільки, щоб це так кидалося у вічі. Я дав би йому років тридцять три – тридцять п’ять. Найперше, що одразу зауважив я, були важка квадратна щелепа і дещо великий з горбинкою ніс. На відміну від мене, а тим більше від Карла Людвіга, незнайомець мав засмагле обличчя, причому я одразу зробив висновок, що «світла бронза» у нього не через відпочинок на якомусь південному курорті, а результат постійного перебування на сонці тут, у Лембергу. Тим не менше, я якось одразу проникся симпатією до незнайомця.

      – Дозвольте представити вас! – вирішив порушити мовчанку ерцгерцог. – Це Теофіл Людкович, людина, про яку я тобі говорив. Максиміліан Рутецький, особистий посланець мого брата.

      Людкович кивнув головою на знак привітання. Мені не залишалося нічого іншого, як повторити його жест.

      – Вам доведеться деякий час працювати разом, але сьогодні я забороняю говорити про справи і пропоную повністю присвятити себе СКАЧАТЬ