Мій друг Франц Йосиф. Петро Лущик

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ дня я провів у ратуші, розбираючись з «остаточним варіантом забезпечення належної зустрічі найсвітлішого цісаря», як запевнив мене бургомістр.

      Я побіжно пройшовся списком. Очей не піднімав, але маківкою голови відчував, що фон Берґендорф не зводить з мене погляду.

      – Я тут не побачив відвідин цісарем Будинку інвалідів, – мовив я. – Ви не плануєте запросити монарха на закладку наріжного каменю?

      Ще під час минулих відвідин Лемберга молодий цісар (а на той час йому заледве виповнився двадцять один рік) так проникся долею військових інвалідів, котрі не могли самі себе утримувати, що видав розпорядження побудувати для них дім. Я знав, що цісар узявся за цю справу надто серйозно, як на мене, і, нікому не довіряючи, переконав будівничого Віденського арсеналу Гансена звести у Лембергу потрібну споруду.

      – Вам відомо, що значну суму на будівництво – а це сімсот тисяч ринських – цісар виділив особисто! І ви хочете позбавити його права закласти наріжний камінь?

      – Пробачте, але нам здалося, що зведення будинку, навіть такого величного, який визначив сам найясніший цісар, не варте того, щоб така особа, як найясніший цісар, сама закладала камінь.

      – А нехай вам не здається! – перебив його я. – Франц Йосиф надто дорожить усім, до чого має хоч якесь відношення, а на своїх теренах він має відношення до всього. Тому прошу знайти час і внести у плани зміни.

      – Буде зроблено! – з готовністю відповів бургомістр, хоча з його тону я зрозумів, що це не надто йому подобається.

      Нічого, переживе. Далі я прочитав те місце, де цісар прийматиме представників громад міста. Ось те, що мені потрібно. Так. Австрійці, поляки, українці, жиди. Вірмени. Признаюся, я навіть не здогадувався, що у Лембергу проживають вірмени і що їх достатньо для того, щоб написати петицію до цісаря.

      – Вірмени? – здивувався я.

      – Саме так! Ми вирішили, що всі громади Лемберга мають право віддати шану нашому цісарю, – пояснив бургомістр.

      – Але чому у такому порядку?

      – Ну, дивіться! Ми вирішили, що допускати до цісаря потрібно у міру значущості тої чи іншої громади для користі держави. Звичайно, як німець ви не заперечуватимете, що спочатку мають бути австрійці. Його цісарській величності буде приємно зустріти тут, у королівстві Галіції та Лодомерії, своїх співвітчизників.

      Я не став заперечувати.

      – Поляки!

      – Сам цісар спричинився до того, щоб відмовити русинам і натомість дозволити полякам займати посади у магістратах. Зрештою, поставивши поляків одразу після німців, ми тим самим зробимо приємне наміснику Галіції панові Аґенору Ґолуховському. І погодьтеся, бути третіми у списку для русинів не так уже й погано, хоч у чомусь вони цього й не заслужили, – закінчив бургомістр.

      – Я би погодився з вами, якби не одна деталь, – озвався я.

      – Я вас слухаю, пане Рутецький.

      – Чому русини, жиди і ці, як їх, вірмени подаватимуть прошення одночасно?

      У СКАЧАТЬ