Немає виходу. Тэйлор Адамс

Чтение книги онлайн.

      – Дякую, – відповіла Дарбі.

      Ешлі не почув. Вони продовжували йти по пояс у снігу, розвівши руки для рівноваги. Тут, поза доріжкою, кучугури були глибші. Взуття Дарбі промокло, а пальці ніг заніміли.

      – Отже, ти відгукуєшся на «Ешлі»? – запитала вона.

      – Ага.

      – Не, типу, Еш?

      – Чого б це?

      – Просто питаю.

      Знову вона кинула погляд назад до будівлі й побачила постать, що стояла в бурштиновому світлі вікна. І спостерігала за ними крізь заморожене скло. Дарбі не могла сказати напевно, чи то був той старший чоловік (Ед), чи людина, якої вона ще не бачила.

      – Ешлі – не лише дівоче ім’я, – промовив він, поки вони важко просувалися вперед. – Це абсолютно прийнятне ім’я для чоловіка.

      – О, це точно.

      – Як-от Ешлі Вілкс у «Звіяних вітром».

      – Я саме про це подумала, – відповіла Дарбі. Добре було трохи потеревенити. Але все ж таки насторожена частина її мозку, яку вона ніколи не могла повністю вимкнути, запитала: «Тобі відоме це старезне кіно, але ти не знаєш, хто такі “Бітлз”»?

      – Або Ешлі Джонсон, – додав він. – Всесвітньо відомий гравець у регбі.

      – Це ти вигадав.

      – Ні. – Він вказав у далечінь. – Гей. Можна побачити вершину Мелані.

      – Що?

      – Вершину Мелані. – Здавалося, він засоромився. – Вибач, я тут уже довгенько стирчу і прочитав усе в інформаційному центрі. Бачиш оту високу гору? Якийсь чувак назвав її на честь своєї дружини.

      – Це мило.

      – Мабуть. Хіба що вона не була холодною й непривітною.

      Дарбі пирхнула від сміху.

      Вони дісталися до замерзлих статуй. Цілий натовп. Ймовірно, десь під снігом були таблички, які пояснювали, що це все означало. Скульптури здавалися дітьми. Відлиті з бронзи і вкриті льодом вони бігали, стрибали і грались.

      Ешлі вказав на скульптуру з бейсбольною битою.

      – Тут. Біля маленького спортсмена.

      – Тут?

      – Ага. Саме тут я спіймав сигнал.

      – Дякую.

      – Ти… – Він завагався, тримаючи руки в кишенях. – Мені, цей, лишитися тут із тобою?

      Мовчання.

      – Ти ж розумієш. Я про те, якщо…

      – Ні. – Дарбі щиро усміхнулася. – Усе гаразд. Дякую.

      – Я сподівався, що ти це скажеш. Тут так холодно, що в мене яйця відмерзли. – Він вишкірився своєю легкою типовою усмішкою і попрямував назад до помаранчевого світла, махаючи на прощання.

      – Розважайся з цими Кошмарними Діточками.

      – Обов’язково.

      Вона не усвідомлювала, наскільки лячними були ці статуї, доки не лишилася з ними наодинці. У дітей бракувало частини тіл. Такий стиль мистецтва вона бачила раніше – скульптор використовував необроблені шматки бронзи, потім зварював їх; дивні й нелогічні шви утворювали рубці й щілини, які СКАЧАТЬ