Немає виходу. Тэйлор Адамс

Чтение книги онлайн.

      За нею.

      Дарбі обернулася. Він стояв, спершись на вхідні двері, тримаючись однією рукою за ручку. Вона саме пройшла повз нього, коли заходила сюди (як я могла не помітити його?). Хлопець був високий, широкоплечий, десь на рік чи два старший за неї. Він міг бути одним із тих, із братства, з якими її сусідка в університеті постійно зависає. Лискуче волосся, зелений пуховик і сором’язлива усмішка.

      – Лише одна риска і лише на кілька хвилин, – додав він. – Оператор у мене, цей, «T-Mobile».

      – Мій також. Де?

      – За статуями.

      Дарбі кивнула, сподіваючись, що їй вистачить батареї мобільного, аби зателефонувати.

      – Ти… гей, чи хтось із вас знає, коли прибудуть снігоприбиральні машини?

      Обидва чоловіки похитали головами. Дарбі не подобалося стояти між ними, їй постійно доводилося повертати голову.

      – Гадаю, аварійне оповіщення не працює, – промовив старший чоловік, вказуючи на радіо ще дев’яностих років, що гуло на стійці. Джерело неприємного комашиного звуку, який вона чула. Радіо стояло за решітками. – Коли я приїхав сюди, передавали тридцятихвилинні випуски про стан на дорогах, – додав він, – але тепер повна тиша. Можливо, їхній радіопередавач засипало снігом.

      Дарбі просунула руку крізь ґрати і вирівняла антену, змінюючи висоту радіоперешкод.

      – Усе ж краще, ніж Бінґ Кросбі.

      – Хто такий Бінґ Кросбі? – запитав хлопець.

      – Один із «Бітлз», – відповів старший чоловік.

      – О.

      Чомусь Дарбі вже почав подобатися старший чоловік, і вона жалкувала, що визвірилася на нього через Wi-Fi.

      – Я в музиці не дуже тямлю, – визнав молодший хлопець.

      – Це точно.

      На великому столі Дарбі помітила колоду пошарпаних гральних карт. Вочевидь, техаський холдем12, за яким гаяли час два незнайомці, захоплені хуртовиною.

      Із убиральні почувся звук змиву туалету.

      «Троє незнайомців», – підсумувала вона.

      Дарбі поклала свій мобільний до кишені джинсів, розуміючи, що обидва чоловіки досі дивляться на неї. Один попереду, інший – позаду.

      – Мене звати Ед, – сказав старший.

      – А я – Ешлі, – промовив молодший.

      Дарбі не назвалася. Вона відштовхнула ліктем вхідні двері й вийшла на собачий холод надвір, засунувши руки до кишень куртки. Вона відпустила двері й, перш ніж ті зачинилися, почула, як старший чоловік питає хлопця: «Постривай. Тебе звати Ешлі? Якесь дівчаче ім’я».

      Хлопець важко зітхнув.

      – Це не лише дівчаче ім’я…

      Двері зачинилися.

      Зовнішній світ вкрила тінь. Сонця не було. Сніжинки, що падали з неба, виблискували помаранчевим у світлі єдиної лампи інформаційного центру, яка висіла над дверима у великому абажурі. Здавалося, Снігармагеддон на якусь мить стишився; у сутінках Дарбі бачила обриси вершин удалині. СКАЧАТЬ