Чужі сни. Ян Валетов

Чтение книги онлайн.

      – Ти? Злякалася? Та ну! Ти не вмієш боятися.

      – Ще й як умію. Я подумала, що було б дуже нерозумно загинути так… Ми стільки років збиралися провести відпустку тільки вдвох. Було б дуже несправедливо. І ще… Ми ж зовсім не думали про те, що буде, коли нас не буде.

      Давидов зрозумів, що вона говорить про Мишка, який залишився в Києві. Про Мишка, якого вони вперше за багато років не взяли з собою – він уже дорослий і сам захотів лишитися. Денис уявив собі, що було б, – і похолов.

      «Справи слід упорядковувати, любий друже! – сказав він сам собі. – І не на смертному одрі, а заздалегідь.

      Ну сталося б із ними зараз нещастя, і що тоді? Як сім’я зібрала б «докупи» все, що вони з Кариною заробили? Має рацію Карина, на всі сто має рацію. Було б дуже несправедливо…»

      Карина раптом зойкнула і схопилася за скроню.

      – У чому справа? – злякано спитав Давидов. – Що з тобою?

      – Кольнуло. Я перенервувалась. Знаєш, так розболілася голова… Я взагалі дивно почуваюся. Тіло – як не моє. Зате скроні свердлить – мама не горюй!

      – У мене теж болить голова, – поскаржився Денис, озираючись навколо. – Добре, що хоч без інфарктів обійшлося.

      Стюардеси якраз виводили з туалету того самого крикливого пасажира – цілком пристойно вдягненого чоловіка, але чомусь мокрого з голови до ніг. Судячи з вигляду джентльмена, останні п’ять хвилин були не найкращими в його житті.

      Високі дівулі тримали страждальця під руки, а він ледь плентався по проходу на ногах, що підгиналися.

      – А може, й не обійшлося… – додав Давидов. – Хто знає, що там у кого всередині? Ось цей хлопець, він схожий на кролика, якого щойно виплюнув удав, що обжерся… Кролик сам не свій від щастя, але обісравшись… І соромно, і радісно.

      – Тобі теж соромно і радісно? – запитала дружина, як видалося Денису, не без іронії.

      – Я чомусь по наївності думав, що смерті не боюсь…

      – По наївності… – гмикнула Карина. – Ти не схожий на юну інститутку, Давидов. Ти мужик тертий, просто не хочеш собі зізнатися, що така-от дурна смерть тебе лякає. Смерті й старості, Чехов ти мій, бояться всі. А хто каже, що не боїться, – бреше.

      Вона дістала з косметички пудреницю і, оглянувши себе в крихітному металевому дзеркальці, буквально кількома рухами поправила макіяж і зачіску.

      – І я її боюся, Ден. Я її не просто боюсь, а, вибач за тавтологію, до смерті боюся. Лікарі – вони до смерті звикають, але звикнути і прийняти – дві великі різниці.

      – Ти – і старості боїшся? – запитав Давидов, намагаючись перетворити розмову на жарт. – Тобі-то її чого боятися? Ти – пластичний хірург, у тебе вічна молодість практично в кишені.

      – Дурний ти, – всміхнулася Карина, але усмішка у неї була сумною. – Найбільше старості бояться саме пластичні хірурги. Ми точно знаємо, що від неї не втекти. Старість – вона не в зморшках і не в обвислих цицьках. Старість – вона ось тут…

      Дружина постукала себе пальцем по скроні й знову скривилася СКАЧАТЬ