Убий мене нiжно. Никки Френч

Чтение книги онлайн.

      – Так, кохана. Слухай, мені треба йти. Бувай.

      Ранок скінчився. Я відвідала чергову нараду, цього разу в маркетинговому відділі, примудрилася перекинути пляшку з водою на стіл і нічого не сказала. Подивилась матеріал по випробуваннях, який Джованна скинула мені на електронку. Вона прийде до мене о пів на четверту. Я зателефонувала перукарю і домовилась на першу. Я випила багато холодної гіркої кави в пластянках. Полила квіти у себе в офісі. Навчилась вимовляти «je voudrais quarre petits pains»[9] і «Ca fait combiеn?»[10].

      За кілька хвилин до першої я взяла пальто, залишила повідомлення для асистентки, що мене не буде годину, потім збігла сходинками вниз і вийшла на вулицю. Починав накрапляти дощик, а в мене не було парасольки. Я подивилась на хмари, стиснула плечима і швидко пішла Кадем-стрит до стоянки таксі, щоб під’їхати до перукарні. Я зупинилась як укопана, і світ навколо мене поплив. Усередині щось обірвалося, я відчула, що втрачаю рівновагу.

      Ось він, за декілька метрів від мене. Наче й не відходив нікуди від самого ранку. Так само у своїй чорній курточці й джинсах, так само не усміхається. Просто стоїть і дивиться на мене. Потім я зрозуміла, що ніхто раніше не дивився на мене так уважно, і раптом чітко відчула всю себе: стукіт серця, рухи грудної клітини, поверхню шкіри, по якій побігли мурахи від паніки і збудження.

      Він був приблизно мого віку, трохи за тридцять. Зрозуміло, що він красивий, світло-блакитні очі, каштанове скуйовджене волосся, високі виразні скули. Але все, що я тоді усвідомлювала, – це те, що він настільки загіпнотизував мене поглядом, що я не могла поворухнутися. Я чула свій уривчастий подих, але не могла відвести очі чи зробити крок.

      Я не знаю, хто з нас зробив перший крок. Можливо, я побрела до нього чи просто чекала його, і коли ми опинились одне навпроти одного (не торкаючись, руки розслаблені по боках), він сказав тихим голосом:

      – Я чекав тебе.

      Я повинна була розсміятися вголос. Це була не я, зі мною такого не може трапитися. Я лише Еліс Лаудон, яка прямує до перукарні похмурого січневого дня. Але я не могла розсміятися чи посміхнутися. Я могла лише продовжувати дивитись на нього, у його великі блакитні очі, на його рот, трохи відкритий, ніжні губи. У нього білі рівні зуби, тільки один передній трохи надколотий. Щетина на підборідді. На шиї шрам. Волосся досить довге і скуйовджене. О так, він красивий. Мені хотілося простягти руку і торкнутися його губ, якомога ніжніше, великим пальцем. Хотілося відчути колючу щетину підборіддя своєю шиєю. Я намагалася щось сказати, але все, що в мене вийшло, – це голосно вдихнути повітря.

      – Прошу тебе, – сказав він, не відводячи очей, – ходімо зі мною.

      Він міг бути ким завгодно: грабіжником, ґвалтівником, психопатом. Я мовчки кивнула, і він вийшов на дорогу ловити таксі. Він відчинив дверцята, але так і не торкнувся мене. Усередині він назвав адресу водієві і повернувся до мене. Я побачила, що під шкіряною курткою в нього тільки темно-зелена футболка. На шиї на шкіряному шнурку висіла СКАЧАТЬ