Шляхом бурхливим. Григорій Бабенко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ побачив давно знайому картину: за двома довгими столами сиділо чоловіка п’ятнадцять школярів. Перед ними лежали книжки й чорні дощечки, що на них учні писали крейдою. Кожний з них бубонів своє: той читав Псалтир, той Часо-слівця, а найменші гризли склади.

      Пан директор, бакаляр і мандрівний дяк, в одній особі Панаса Йосиповича Цурки, в той час стояв спиною до дверей і водив указкою перед носом Митра Стріхи, приятеля Дорошевого, що нав’язав йому на річці «сухарів».

      Бакаляр був високий, дужий чоловік у довгому вицвілому підряснику; на спину йому, як у доброї дівчини, звисала товста коса.

      Цей дяк, на думку панотця Успенської церкви, був чудернацькою і непокірливою людиною: усе він перевертав на своє. Так, у акатисті св. Пименові він співав: «Святий Пимене, отче, моли Бога о нас!», а треба зовсім навпаки: «Отче Пимене, моли Бога о нас!»

      – Ну, що ото ти співаєш дяче, – скаже йому піп, – хіба ж там сказано: «Пимене отче?»

      – А як, по-вашому, панотче: «одчепи мене?» А люди скажуть? Зачепився, скажуть, дяк, та й молиться: «одчепи мене!» Од чого одчепи? Ні, треба співати: «Пимене отче!»

      Коли він співав на кліросі, він сам собі задавав тону: та-та-та! І все таки ніколи не попадав у лад попові. Іноді дехто зі старих козаків, що чули навіть, як співають учні колеґіюму у Києві, ставали поруч нього на кліросі і намагалися підтягувати дякові, але це була марна й зухвала спроба: дяк співав на всі голоси зразу. Це була лю-дина-хор!

      – Отложим попече… – починав дяк дишкантом, – попече-ниє… – підхоплював він альтом, – попечениє! – закінчував він уже басом.

      – Що, – пошепки звертався він до необережного прихильника кліросного співу, – не підладиш? Хе, хе! Це ж – партесне!

      Особливо зворушливо було чути, коли він, всім відомий п’яниця, з «апостолом» виходив на середину церкви і починав низьким басом: «Братіє… у! Не упива…у… теся вино… ум! В нем бо єсть блу-у-д!»

      – Ну, й добре прочитав апостола дяк, – балакали козаки після служби Божої в шинку, вихиляючи чарку горілки, – як узяв: в нем бо єсть блуд!.. Така гадка, що й стеля повалиться!

      Дорощ спинився у дверях і подивився на широку спину бака-ляра.

      – Ану читай, – сказав дяк Митрові.

      – Наш – єсть – буки – он… Наш – єсть… Не, буки – он… бо, не… бо… Небо.

      – Так. Ану прочитай ти, – показав він Дубовиченкові, що одним оком дивився у книжку, а другим кинув на Дороша, що стояв у дверях.

      – Твердо, – люди – он… – почав Дубовиченко.

      – Ну! – грізно сказав дяк.

      – Твердо – люди – он…

      – Чув вже. Що вийшло?

      – Тллл… – потягнув хлопець. – Тллл… он!

      Дякова указка прийшлася по руках хлопця. Хлопець почухав руку і сховав її під стіл.

      – Читай ще!

      – Тллл… – знову заспівав Дубовиченко, – тлл… о!

      – Що вийшло?

      – Тло.

СКАЧАТЬ