Шляхом бурхливим. Григорій Бабенко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Так! так! Молодця!.. Не бовтай руками!.. Так, добре!

      Дорош і не помітив, як переплив річку і став на рівні ноги.

      Журавель в цей час тільки входив у річку. Він ішов, обережно ставлячи ноги, наче ліз не в річку, а в казан з гарячою юшкою. Зробивши два-три кроки, спинився, набрав у пригорщі води, помочив собі груди, під пахвами і засичав:

      – Холодненька водиця, холодненька.

      Потім раптом окунувся, пирхнув, як коняка, і поплив. І поплив добре і легко, так, що навіть запорожець задивився на нього.

      – Молодця! – гукнув він дідові.

      Дійсно, дід плив молодцем. Він легко, по черзі виносив то одну, то другу руку перед себе, а коли руки лягали на воду, корпус його майже наполовину вилітав з води, і це було красно й дужо.

      – Отак ми колись перепливали Дніпро! – сказав він, повертаючись до запорожця.

      – Отак ми колись брехали!.. – засміявся козак.

      – Брехав твій батько. Ану, хто скоріше до того берега?.. – крикнув дід і поплив.

      Де там було дідові тягатися з молодим. Запорожець у три змахи обігнав його, і, коли дід був ще на середині річки, він уже стояв коло берега і сміявся, і сміх його, наче з мідяної сурми, лунав над річкою. Дорош і собі наважився поплисти і щасливо доплив до козака.

      Так Дорош вивчився плавати.

      Коли всі убирались, Дорошеві прийшлося пригадати свого товариша Стріху: попогриз таки хлопець «сухарів», поки порозв’язував вузли на штанях. Капосний Стріха ще й намочив їх, щоб дужче зав’язати вузли.

      – А ти чий такий? – спитав дід, коли вони лісовою стежкою підходили до пасіки.

      – А Семена Наливайка син… Дорош Наливайченко.

      – Семенів син? Дорош? Хе, хе… – засміявся дід. – Дорош, Дорош, Дорошино, куца в тебе кожушина.

      «І чого б ото я дражнився, – подумав хлопець, – я ж мовчу, що в нього матня драна».

      – Так ти Семена Наливайка син? – спитав запорожець, наче щось пригадуючи. – Я твого батька знаю. Скажи батькові, що кланявся йому той запорожець, що його колись від татарського аркану визволив.

      Це так вразило хлопця, що він навіть не знайшов, що й відповісти запорожцеві.

      Деякий час дід та запорожець ішли мовчки.

      – Так ти кажеш, що вам добре живеться на слободах? – якось лукаво запитав козак.

      Видно було, що він продовжував розмову, яка почалася перед купанням.

      – Добре. За всім воєвода догляда. Не дасть на тебе й пушинці сісти. Хе-хе! Особливо добре міщанам. За ними вже так піклується, так побивається, що й нікуди. Там скоро, мабуть, і до вітру ходитимуть з дозволу воєводиного.

      – А що?

      – Та так. Треба попасти корову – спитайся воєводи та постій коло Приказу, поки вийде піддячий, а піддячий скаже про корову воєводі, а воєвода знову піддячому… хе-хе! А піддячий вийде й скаже: нема дозволу воєводиного, щоб пасти корову, є в Приказі чутка, що загони татарські бачили коло Змієва. Уведе татарва корову і тебе забере й СКАЧАТЬ