Ініціація. Клубне видання. Люко Дашвар

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ сторінці адреса. Віднесу! І Брукс згодиться. Наплету, що в мене дуже агресивна ротвейлерша, тому не можу з дідом спілкуватися-пояснювати причини відмови. Тільки: «Вибачте, не можу», – і геть.

      Весна прогресує. Теплий вечір повиманював людей з осель. Біля каналу діти верещать-сміються, молодь – веселими зграйками, дужі чоловіки грають м’язами на іржавих спортивних знаряддях, а літні потомилися, сидять. І ніби життя. Ніби радість і спокій. І грець із тими іржавими тренажерами, добре, що є. І нічого, що доріжки побиті, в ямах, лавки матюками обмальовані, канал брудний, засмічений. То нічого. Бо ніби головне є.

      – Хіба?.. – веду Брукс подалі від людей під тополі. Усе намагаюся знайти слова, які дозволять без душевних гризот віддати зошит старенькому нотаріусу Реформаторському.

      – Точно! Він же нотаріусом був! – аж зупиняюся від несподіваної думки. Теоретично Реформаторський може знати Германа. І не просто знати, а щось особливе, такий нюанс, дрібницю, які допоможуть мені докопатися до Германових таємниць, до його пожежно-швидкого зникнення, бо ми з Германом тепер пов’язані моїм сном і тим ідіотським білим контуром. І зустріч із дідусем – у контексті! Не випадкова.

      – Брукс! Ходімо, дівчинко, – тягну Брукс від тополь, на ходу гортаю зошит: де тут записана адреса? У мене з’явився ще один привід побачити старого нотаріуса Реформаторського саме сьогодні. І добре, що не доведеться представляти Брукс агресивною сукою, бо це вже перебір, щоби я не чужу собаку обмовляла.

      Дідусь побачив мене першим. Я ще тільки підходила до будинку, ще озиралася, шукаючи табличку з номером, як із лави під абрикосами підвівся якийсь старенький, і я б не звернула на нього уваги, та він пішов до мене. Усміхався розчулено:

      – Уже? Ви вже все зробили?!

      – Василь Іванович… – я розгубилася. Товклася на місці, притримувала Брукс.

      – Собака, – дідусь зупинився за метр від нас, насторожено косував на Брукс.

      – Вона в мене шляхетна, не скривдить людини.

      – Добре. Добре… – підійшов ближче, дивився вже на мене. Тільки на мене. – Як же швидко ви надрукували мою працю.

      Отут би мені: «Серйозно? Думаєте, сто сторінок карлючок можна опрацювати за такий короткий термін? Це неможливо! Взагалі неможливо. Я намагалася, але здався навіть мій ноут! Згорів! Чи то був вірус… Не знаю! Зараз технарі з’ясовують, тому – соррі. Ніяк не зможу допомогти! Не маю технічної змоги!»

      – До завершення ще далеко, – ляпає мій клятий язик. Засмучуюся: як же я вмію сама собі відрізати шляхи до відступу. Зітхаю, додаю щиросердно: – Чесно!

      – Чому?

      – У вас почерк дуже нерозбірливий. Доводиться по слову розшифровувати.

      – Вибачте, – відказує дідусь так винувато, що мені стає соромно.

      – Нічого. Все нормально, – заводжуся, пиха жене вперед, напролом. – У вас не найгірший почерк із тих, які мені траплялися. СКАЧАТЬ