Ініціація. Клубне видання. Люко Дашвар

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ після того, як ти вбиваєш у собі людину, ти вб’єш іще багато людей, – відповідають теплі сірі очі. – І тоді все закінчується саме так. Я знаю.

      Все, досить! Не розумію! Не хочу розуміти! Здається, я потрапила в інший Всесвіт, а мені потрібні лише черевики Германа! Бо, якщо не з’ясую долю покидька, не зрозумію і ваги страхітливого сну, що він ніяк не йде з голови. Логіка пропонує більш простий варіант з’ясування долі нотаріуса.

      – А що з Германом сталося? Знаєш? – питаю.

      – Згубився. – Вона, здається, знає все.

      – Помер?

      – Згубився. А чи помер – не знаю.

      Мовчу. Ніяк не можу намацати нитку, яка б не рвалася. Психую.

      – Добре, – кажу, ніби те, що доля Германа невідома, і справді гарна новина. – Можна взяти оці черевики? – показую на важкі, схожі на солдатські берці чоловічі черевики з рифленою підошвою.

      І вже йду до тих черевиків, уже хочу вхопити і тікати, щоб не довелося пояснювати, виправдовуватися, називати своє ім’я.

      – Це ж Германові? – уточнюю.

      – Тут немає речей із запахом Германа, – відповідає Діна.

      Плани, надії, сподівання на таланти Брукс, оці мої обережні розмови з дивакуватою відкритою Діною – все в смітник!

      – А ці черевики? – не хочу вірити, наче саме ці черевики мають сакральне значення: це ж було – чорний коридор, підошви торчма.

      – Поїдуть за тиждень на схід. – Діна знову пропускає логічний ланцюжок, та в мене вже вистачає інформації, щоби вибудувати його самостійно: певно, після загибелі брата в АТО стала волонтеркою, збирає і відвозить в АТО допомогу і ці черевики просто не вмістилися в перевантажені торби, лишилися чекати наступної волонтерської вилазки.

      – Можу допомогти, – ляпає мій клятий язик.

      – Справді?

      Діна жвавішає. Лишає недопалену цигарку на підлозі, просто на лакованій деревині, встає, пише щось на клаптику паперу, а мій підлий язик промовляє те, що звик, коли в мені вирує дурнувате марнославство:

      – Хіба можна інакше?

      – Тут контакти. Телефони, адреса. Приходь, – простягає мені клаптик.

      Ніколи не прийду! І навіть не соромно. Бо що вони всі знають про мене? Нічого. Навіть імені.

      – Ви хто така? До кого приходили? – біля ліфта на першому поверсі суворий, як кара небесна, консьєрж. Заступив шлях, уївся прискіпливим поглядом.

      – До Діни з двадцять п’ятого, – відказую легко і весело. Пізно, консьєрже! Резервація тільки тоді і залишиться неприступною фортецею, коли перерв, відпочинку і технічних збоїв у її охороні не відбуватиметься ніколи. За жодних умов.

      – Теж картини малюєш? Чи волонтерка? – Консьєрж простий, як двері. Хоча ні. Двері не бувають простими. Простий, як консьєрж.

      – У вас ніколи не буде риніту, – відповідаю фіналом довгого логічного ланцюга. Навіть не сподіваюся, що консьєрж у змозі вибудувати його самостійно.

      До біса! Оминаю опущену руку шлагбаума, суну геть. Услід хтось кричить: «Ваші документи!» СКАЧАТЬ