Ініціація. Клубне видання. Люко Дашвар

Чтение книги онлайн.

      І хлопець був. Неабиякий хлопець із Данії – Нілс. Він покращував російську в мережі, я – англійську. Чим не привід поспілкуватися? І вже третій рік поспіль ми все укріплювали і укріплювали наші стосунки на відстані. За цей час Нілс двічі побував у Києві, потім запросив мене до себе, в Біллунд, про який усі знають, що там «Лаландія» і «Леголенд». А в Біллунді і без цих парків така підкреслена краса, такі незвичні чистота і безпека, що потайки від Нілса я кинула в фонтан монету в два євро. Аби повернутися назавжди.

      Усе було тіп-топ. Тільки радість кудись поділася. Звичайна радість, коли хочеться вдихати на повні груди, підставляти лице вітру, посміхатися. І я все дивувалася: чому?! У мене ж усе добре! І знай стимулювала ту радість:

      – Давай, народися! Хіба я не заслужила? Не краду! Чесно заробляю!

      Та сумних думок від того тільки додавалося, і я подумала, що замало працюю, аби вже радіти. Тому купила професійний «Нікон», бо за одне фото у видавничому домі платили майже стільки ж, як за розгорнутий репортаж. Грошей побільшало, часу не лишилося навіть для сну.

      Того дня я проспала, бо цілу ніч обробляла у ноутбуці знімки екзотичних ящірок. Над ранок відіслала їх до редакції і не втрималася: завалилася, щоби поспати хоч годину, перед тим як мчати у видавничий дім по гонорар. Прокинулася: ма… ти моя Мотря! Робочий день завершується!

      – Хоч би встигнути гроші отримати! – Водою в лице, кава, цигарка – і вперед.

      Останньою увірвалася до кабінету бухгалтерки, розписалася, конверт у руки – єс! Розслабилася, вийшла в коридор і напоролася на HR-менеджера Лесю Ігорівну: тримала фото симпатичного хлопчика рочків п’яти, рука тремтіла.

      – Уявляєш?! – сказала. – Його звати, як мене. Я – Леся, він – Лесик.

      – Вітаю, – спробувала я віджартуватися.

      – З чим? У нього онкологія! Щось із кров’ю, – у голосі Лесі Ігорівни зазвучали драматичні ноти. – Я так рознервувалася, що не перепитала в матері точний діагноз. Вона прийшла просити, щоби ми розмістили в наших виданнях оголошення про допомогу. Певно, в тексті є про діагноз.

      – А вам треба знати точний діагноз? – спитала я.

      – Звичайно! Колеги питають, і я почуваюся незручно. Нащо я взялася?

      – Гроші збираєте?

      – Весь видавничий дім відгукнувся. Усі підрозділи. Я і не сподівалася.

      – Чому?

      – Бо АТО. Усі допомагають бійцям, переселенцям. Про хворих дітей забули. – Леся Ігорівна уп’ялася мені в очі: що скажеш? Точніше: скільки не шкода?

      Що відповісти? Леся Ігорівна тут сіє-віє-пересіває кадри. І мене могла відсіяти. Навіть сильно напружуватися б не довелося. Та вона… «Я роздивилася в тобі потенціал», – сказала мені під час співбесіди. І як після того я можу бути невдячною?

      – Здають хто скільки може? – тільки і спитала.

      – Дитині на операцію потрібно тридцять тисяч євро.

      – Добре, СКАЧАТЬ