Ініціація. Клубне видання. Люко Дашвар

Чтение книги онлайн.

      Опускаюся на стільчик, як на крісло, шкребу буряки, жеру їх очима, аби не дивитися на людей. Бо зла! Така зла та скривджена, що хай вони мене краще не чіпають.

      Людям не до моїх мордувань: уже надвечір’я, вечір, сонце впало, а вони не зупиняють тяжкої праці. Жінки пакують висушені буряки, Блек складає у великі торби важкі солдатські берці, потім береться допомагати жінкам, і я не витримую, здаюся.

      – Ви тут цілодобово? – питаю якомога привітніше.

      – А куди ж мені тікати з власної квартири? – відповідає балакуча жінка, і моє серце котиться додолу, зупиняється.

      – Пакети скінчилися, – повідомляє друга жінка.

      – Зранку куплю, – відказує дівчинка.

      – Тоді згортаємося на сьогодні? – пропонує балакуча жінка, і моє серце знову починає битися.

      Із просякнутої теплою сирістю квартири у вечір, повітря і вітер ми виходимо втрьох: я, Блек і незворушна жінка. Бо з’ясовується: дівчинка – донька балакучої жінки, тож їм простіше, не треба биту годину їхати і їхати, аби дістатися постелі, вони вдома, уже, певно, і сплять.

      – До завтра? – чи то питає, чи то прощається незворушна жінка.

      – До завтра, – брешу відчайдушно, дивлюся незворушній жінці в очі хоробро і безсоромно. І хай тільки спробує засуджувати чи зневажати! Хай навіть не намагається дивитися на мене з презирством! Не дістане. Я в броні з власних справ, яких ніхто за мене не зробить: Брукс, замовні тексти, зошит старого нотаріуса.

      Жінка не чує моїх думок, не читає з моїх очей.

      – Візьми з дому гострий ніж, якщо маєш. Рукам легше буде, – радить рівним голосом, іде геть, а мене огортає жалюгідний безпорадний розпач. От за що вона так зі мною? За що?..

      – До завтра, – бурмочу Блекові засмучено: так ображені діти жаліються.

      – Проводжу тебе, – чую у відповідь, дивуюся безмежно і щиро, ніби тільки цей голомозий бородань Блек один з усіх людей зміг врешті роздивитися мене справжню – і мою красу, і фантастичну неординарність. І незахищеність, раз не відпускає одну в ніч. Реальність кепкує: кинь уже носитися зі своєю красою і неординарністю, як із писаною торбою, згадай головне! «А що головне?» – гублюся. «Блек знає Германа», – нагадує реальність.

      Дивлюся на Блека ошелешено.

      – Справді? – питають мої очі: чи то про Германа, чи то про нічний супровід до далекого дому на Русанівці.

      – Так, – відповідають його очі.

      Не намагаюся уточнювати. Втомилася… від добрих справ.

      І ми їдемо – маршрутка, метро. Блек мовчить. І я мовчу. Дивлюся на вогні спорожнілих вулиць, на розбурхані вітром дерева: хитаються-бідкаються, намагаються струсити з себе лахміття целофанових пакетиків, а ті всюдисущі, кружляють над містом, як привиди майбутнього. «Ще довго їхати», – думаю. Зиркаю на Блека обережно: він дивиться перед собою в одну точку так недвижно, що, здається, заснув із розплющеними очима.

      – Сам напросився! СКАЧАТЬ