Украдене щастя (збірник). Іван Франко
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Украдене щастя (збірник) - Іван Франко страница 49

СКАЧАТЬ плакав,

      На долю менше нарікав!

      На шлях тернистий сам подався

      І цупко по тернах подрався, —

      Чого ж ти іншого чекав?

      Сам знав, що гола я і вбога,

      І до мойого ти порога

      Прийшов, захтів служить мені.

      Ну, в мене слугам плати скупо,

      А нарікать на мене глупо…

      Просила я тебе чи ні?

      І що тобі за кривда сталась?

      Що підняли на тебе галас:

      «Не любить Руси він ні раз!»[82]

      Наплюй! Я, синку, ліпше знаю

      Всю ту патріотичну зграю

      Й ціну її любовних фраз.

      Що проживеш весь вік убого?

      Значить, не вкрав ніщо ні в кого,

      А чесно працював на хліб.

      Та й те подумай ще, будь ласка:

      Твойого «я» найкраща частка

      З тобою враз не ляже в гріб.

РЕФЛЕКСІЯ

      Важке ярмо твоє, мій рідний краю,

      Нелегкий твій тягар!

      Мов під хрестом, отсе під ним я упадаю,

      З батьківської руки твоєї допиваю

      Затроєний пугар.

      Благословлю тебе! Чи ждать тобі ще треба

      Поваги й блиску від будущини,

      Чи ні, – одного лиш тобі благаю з неба,

      Щоб з горя й голоду не бігли геть від тебе

      Твої найкращії сини.

      Щоб сіячів твоїх їх власне покоління

      На глум не брало і на сміх.

      Щоб монументом їх не було те каміння,

      Яким в відплату за плодючеє насіння

      Ще при життю обкидувано їх.

СІДОГЛАВОМУ[83]

      Ти, брате, любиш Русь,

      Я ж не люблю, сарака!

      Ти, брате, патріот,

      А я собі собака.

      Ти, брате, любиш Русь,

      Як хліб і кусень сала, —

      Я ж гавкаю раз в раз,

      Щоби вона не спала.

      Ти, брате, любиш Русь,

      Як любиш добре пиво, —

      Я ж не люблю, як жнець

      Не любить спеки в жниво.

      Ти, брате, любиш Русь

      За те, що гарно вбрана, —

      Я ж не люблю, як раб

      Не любить свого пана.

      Бо твій патріотизм —

      Празнична одежина,

      А мій – то труд важкий,

      Гарячка невдержима.

      Ти любиш в ній князів,

      Гетьмання, панування, —

      Мене ж болить її

      Відвічнеє страждання.

      Ти любиш Русь, за те

      Тобі і честь, і шана,

      У мене ж тая Русь —

      Кровава в серці рана.

      Ти, брате, любиш Русь,

      Як дім, воли, корови, —

      Я ж не люблю її

      З надмірної любови.

ЯКБИ…

      Якби само великеє страждання

      Могло тебе, Вкраїно, відкупити, —

      Було б твоє велике панування,

      Нікому б ти не мусила вступити.

      Якби могучість, щастя і свобода

      Відмірялись по мірі крови й сліз,

      Пролитих з серця і з очей народа, —

      То хто б з тобою супірництво зніс?

      О горе, мамо! Воля, слава, сила

      Відмірюються мірою борби!

      Лиш в кого праця потом скрань зросила,

      Наверх СКАЧАТЬ

<p>82</p>

«Не любить Руси він ні раз!» – Натяк на скандальну ситуацію, що склалася навколо Франкової гострополемічної заяви «Не люблю русинів. <…> Навіть нашої Руси не люблю так і в такій мірі, як це роблять або вдають, що роблять, патентовані патріоти», висловленої в автобіографічній передмові «Nieco o sobie sAmym» («Дещо про себе самого» до польськомовної збірки оповідань «Obrazki galicyjskie» («Галицькі образки»; Львів, 1897).

<p>83</p>

Ця поетична інвектива адресована Юліянові Семеновичу Романчукові (1842—1932) – українському громадсько-політичному діячеві, послові до австрійського парламенту, одному з лідерів галицьких народовців, співзасновників «Просвіти», газети «Діло» та ініціяторів «Нової ери» (українсько-польської політичної угоди, укладеної 1890 р.), який у відповідь на контроверсійні зізнання І. Франка в статті «Nieco o sobie sAmym» (див. примітку до вірша «Україна мовить:») виступив зі звинувачувальною статтею «Смутна поява» (Діло. – 1897. – 13. V), у якій закидав Франкові відсутність патріотизму. Назва вірша пояснюється тим, що в часі його написання Ю. Романчук мав сиве волосся.