Украдене щастя (збірник). Іван Франко

Чтение книги онлайн.

      Опівніч. Глухо. Зимно. Вітер виє.

      Я змерз. І випало з холодних пальців

      Перо. І мозок стомлений відмовив

      Вже послуху. В душі глибока павза.

      Ні мозок, ні чуття, ні біль – ніщо

      В ній не ворушиться. Завмерло все,

      Немов гнилий ставок в гущавині,

      Якого темну воду не ворушить

      Вітровий подих.

      Але цить! Се що?

      Чи втопленики з болотного дна

      Встають і з хвиль вонючих простягають

      Опухлії, зеленуваті руки?

      І голос чути, зойк, ридання, стогін —

      Не дійсний голос, але щось далеке,

      Слабе, марне, тінь голосу, зітхання,

      Чутне лиш серцю, та яке ж болюче,

      Яке болюче!..

      «Тату! Тату! Тату!

      Се ми, твої невродженії діти!

      Се ми, твої невиспівані співи,

      Передчасом утоплені в багнюці!

      О, глянь на нас! О, простягни нам руку!

      Поклич до світла нас! Поклич до сонця!

      Там весело – нехай ми тут не чахнем!

      Там гарно так – хай тут не гниєм!»

      Не вийдете на світло, небожата!

      Не вивести вже вас мені до сонця!

      Я сам отсе лежу у темній ямі,

      Я сам гнию тут, до землі прибитий,

      А з диким реготом по моїй груди

      Тупоче, б’є моя лихая доля!

      І ще раз чути: «Тату! Тату! Тату!

      Нам зимно тут! Огрій нас! Лиш дихни

      Теплом, що з серця йде, повій весною,

      А ми пурхнем, оживемо, заграєм!

      Весняним чаром, співом соловейків

      Наповнимо твою сумну хатину,

      Арабських пахощів на своїх крилах

      Нанесемо, коверцем пишнобарвним

      Розстелимось під твоїми ногами.

      Лише тепла нам! Серця! Серця! Серця!»

      Де ж я тепла візьму вам, небожата?

      Уста мої заціпило морозом,

      А серце в мене вижерла гадюка.

      Як голова болить!

      Пожовклі карти

      Рукопису старого помаленьку

      Перебігають стомленії очі,

      А в голові грижа, немов павук,

      Снує сітки, немов штукар у тьмі

      Пускає сині, білі, пурпурові

      Ракети, огняним млинком вертиться,

      То вказує в бенґальськім світлі дикі

      Якісь появи, що з тих карт пожовклих

      Зриваються, немов осіннє листя

      Під подихом хуртовини…

      «Прийшов

      Святий Матвій у город людожерів[77].

      А люди ті такі звичаї мали:

      Не їли хліба, не пили води,

      А тілько жерли тіло чоловіче

      І кров пили. А хто чужий траплявся

      У город їх, то тут його хапали

      І, вивертівши очі, напували

      Отруйним зіллям, і в тюрму саджали,

      І клали їсти їм траву-отаву».

      І вже щеза з перед очей рукопис,

      І ту страшну історію читаю

      У власнім серці: як я заблукався

      У СКАЧАТЬ