Украдене щастя (збірник). Іван Франко

Чтение книги онлайн.

      І понеслись ми враз на крилах херувима[80],

      І став весь руський край у нас перед очима,

      Широкий, килимом укритий сніговим,

      І небо яснеє зорілося над ним.

      «Отсе рідня моя! Отсе моя держава,

      Мої терпіння всі, моя будучність, слава:

      Дністер, Дніпро і Дон, Бескиди і Кавказ,

      Отсе – сини мої, мій чудний рай – для вас!

      Любіть, любіть його! Судьби сповниться доля,

      І швидко власть чужа пропаде з сего поля!

      Не стане тих, що днесь на вас наругу зводять,

      І щезне сила їх, мов мгли нічні проходять».

      І повела вона мене в сільськії хати.

      «Ходім народові з тим святом щедрувати!»

      Де стріне біль, нужду, там і потіху лишить;

      Де плач, ридання, жаль – гіркії сльози втишить;

      Де чути звук пісень, там в серцях нехолодних

      Розбудить жаль, любов до вбогих і голодних.

      І за її слідом меншає горе всюди,

      Росте надія, сил більшіє в кождій груди.

      «Ходім до пастирів народа!» – знов сказала.

      В віконця яснії попівські заглядала,

      І наче той дзвінок вечірньою порою,

      Так клич її лунав, мов поклик той до бою:

      «Ставайте дружно всі, і згідно всі, і сміло, —

      Бо ваших рук важке, святе чекає діло!

      Ви – сіль сеї землі! Як звітріє вона, —

      То чим посолять хліб із нового зерна?»

      І дальше ми в міста летіли між варстати,

      Де тісно, вогко, де вдень сонця не видати;

      І в школи, де то й ум, і злуда в парі блудять;

      В палати судові, де правду й кривду судять;

      В варстати духові, де з слова із живого

      Оружіє кують для чесноти й для злого.

      І скрізь її слова гули, як крик сумління,

      То радість родячи, то муки і терпіння.

      І довго, довго так по краю ми літали,

      Надії співом ми схід сонця привітали.

      Тоді, всміхнувшися, вона рекла до мене:

      «Чи ще тобі життя таке тяжке й нужденне?

      Чи ще ти будеш так журиться самотою?

      Не бійсь, коли ти сам, то знай, що я з тобою!

      Хоч все покине, я одна тебе не кину, —

      Лиш ти люби мене – свою Русь-Україну!»

      І на чоло моє свій поцілуй надземний

      Зложила – й я збудивсь в холодній хаті темній.