Украдене щастя (збірник). Іван Франко
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Украдене щастя (збірник) - Іван Франко страница 43

СКАЧАТЬ брехали во дні оні,

      Як щитами руські сили

      Степ весь перегородили,

      Мов степовая пожежа

      Степ увесь перемережа

      З краю в край з одного маху!

      Завдали ж лисицям жаху

      Ті щити! І досі сниться

      Їм та руськая вольниця,

      Те гулящеє юнацтво,

      Те козацтво, гайдамацтво,

      Що не знало волі впину,

      Що боролось до загину;

      І пройшло, як море крови,

      Як пожежа по степові,

      По історії Вкраїни…

      Навіть згадки, навіть тіні

      Тих великих мар донині

      Страшно виплодам яскині,

      І огню зубами крешуть,

      На щити червоні брешуть.

* * *

      На рѣкахъ вавилонскихъ,

      тамо сѣдохомъ и плакохомъ[68].

      На ріці вавилонській – і я там сидів,

      На розбитий орган у розпуці глядів.

      І ругався мені вавилонців собор:

      «Заспівай нам що-будь! Про Сіон! Про Табор![69]»

      «Про Сіон? Про Табор? Їм вже чести нема.

      На Таборі – пустель! На Сіоні – тюрма!

      Лиш одну хіба пісню я вмію стару:

      Я рабом уродивсь та рабом і умру!

      Я на світ народився під свист батогів,

      Із невольника батька, в землі ворогів.

      Я хилиться привик від дитинячих літ

      І всміхаться до тих, що катують мій рід.

      Мій учитель був пес, що на лапки стає

      І що лиже ту руку, яка його б’є.

      І хоч зріс я, мов кедр, що вінчає Ливан[70],

      Та душа в мні похила, повзка, мов бур’ян.

      І хоч часом, мов грім, гримне слово моє,

      То се бляшаний грім, що нікого не вб’є.

      [І хоч вирвеся з уст крик: «Най гине тиран!»,

      То не крик се душі, тільки брязкіт кайдан][71].

      І хоч душу манить часом волі приваб,

      Але кров моя – раб! Але мозок мій – раб!

      Хоч я пут не ношу на руках, на ногах,

      Але в нервах ношу все невольницький страх.

      Хоч я вольним зовусь, а, як раб, спину гну

      І свобідно в лице нікому не зирну.

      Перед блазнем усяким корюся, брешу,

      Вольне слово в душі, наче свічку, гашу.

      Хоч труджусь день і ніч, не доїм, не досплю,

      А все чую, немов я на панськім роблю.

      І хоч труд свій люблю, а все сіпа гачок:

      Ти прикутий до нього, мов раб до тачок.

      Хоч добра доробивсь, та воно лиш тяжить,

      Мов чуже для когось, мушу я сторожить.

      З ким в життю не зійдусь, все підляжу йому;

      Так чи сяк вибирать – все найтяжче візьму!

      І хоч часом в душі підіймається бунт,

      Щоб із пут отрястись, стати твердо на ґрунт, —

      Ах, то й се не той гнів, що шаблюку стиска,

      Се лиш злоба низька і сердитість рабська.

      Вавилонські жінки, відвернувшись, ідіть

      І на мене здивовано так не глядіть!

      Щоб не впало прокляття моє на ваш плід,

      Не прийшлось би раба привести вам на світ.

      Вавилонські СКАЧАТЬ



<p>68</p>

На рѣкахъ вавилонскихъ, тамо сѣдохомъ и плакохомъ… – Епіграф – зачин 136-го (137-го) Давидового псалма з біблійної «Книги Псалмів» («Над річками Вавилонськими, – там ми сиділи та й плакали…»), полемічною інтерпретацією якого і є цей Франків вірш.

<p>69</p>

Сіон і Табор – священні гори, на яких стоїть місто Єрусалим.

<p>70</p>

Ливан (Ліван) – країна в Західній Азії, а також однойменний гірський хребет, який укривають гаї ліванського кедра.

<p>71</p>

Пропущену в збірці «Semper Tiro» строфу відновлено за публікацією в антології «Акорди» (Львів, 1903. – С. 112).