Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори. Михайло Ломацький

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ зійшов на потік. Схилився напитися з нього води і чує щось поблизу йде. Оглянувся позад себе і бачить оленя із золотими рогами. Певне хоче теж угасити спрагу в потоці. Лукина ж він не бачить. Перший промовив до нього Лукин, заговорив лісовою мовою. Олень не втікає, а зближається до Лукина. Бере Лукин його за золоті роги, гладить його шию і говорить дальше до нього. Олень мабуть розуміє його, помахує головою і дає себе гладити. Відходить від Лукина, п'є воду з потока та йде повагом у ліс. Від тоді нераз стрічався Лукин із тим золоторогим оленем, говорив до нього й гладив його голову. Видно, олень полюбив був Лукина, вважав його за Лісовика, бо він говорив лісовою мовою. Лукин зрозумів аж тепер, чому то верховинці, згадуючи давні часи в горах, називали ті часи золотими. Було в Карпатах багато залоторогих оленів. Пізніше залишився лише один, як згадка тамтих, що вигинули. Були давно, як оповідали старики, в Дземброні і жубри-дзембри з золотими рогами. Сьогодні казали б люди, що це видумки та вигадки, казки давних віків, а воно таки справді так було. А що колись було, того верховинці не забували. Не забували бувальщини-старовіччини, берегли її і передавали нащадкам. Сьогодні ніхто не повірив би, що ще до недавна ходив Карпатами той, хто перший зайшов у них. Він сам, а чи лише його дух, ходив тепер і наказував горенам, щоб сокотили давнину, зберігали старовіччину та жили життям своїх предків. Інакше загинуть, пропадуть, не залишать і сліду по собі. Сам Лукин бачив його та говорив з ним. А те, що почув від нього, переповідав усім горєнам, сидячи нераз вечорами з ними при ватрі. Мабуть сам Господь покерував життям Лукина так, що був він і верховинцем і лісовиком. Знав і розумів лісову мову, а що цією мовою чув, – переповідав своїм верховинцям мовою людською, а верховинці в свою чергу розносили почуте по горах.

      Оце раз оповідав Лукин про одну водяну лелію, що Росла на березі Черемошу. Від неї почув Лукин таке:

      «Я була в своїх батьків одиначкою. Батьки дуже любили мене, а тому, що я була біленька, то називали мене білою лелійкою. Та сталося нещастя. Дєдю у лісі вбив ведмідь. Залишилися ми обі – неня і я. От одної ночі напали на нашу хату лихі, чужі люди. Вони пірвали неню і понесли в сторону Черемоша. Я, плачучи, бігла за ними. Вони з ненею шубовсть у Черемош, а я собі також кинулась в нього. Вони сильні, перебрили бистру річку, а я втопилась зараз таки при її березі. Потім з мене виросла така біла лелія, яку сам бачиш. Скажи, скажи всім людям, щоб не зривали мого цвіту й не ламали мене. Плакала за дедем, плакала за ненькою, та й мусіла б потім проливати ще сльози за Черемошем і за лісами, що тут окружують мене. Я їх люблю так, як любила колись своїх батьків».

      Лукин погладив злегенька як дитину лелію і пішов дальше оглядати свої гори. Пішов оглядати свій заворожений світ.

* * *

      Любив Лукин свої гори, любов'ю до них жив. Красу й велич гір у серці своїм носив, ними вщерть була сповнена його душа. Він же син гір – гори виростили його. Не менше гір любив Лукин і Бога, Творця гір і їх краси, хоч і небагато ще знав про Нього. Знав одначе, СКАЧАТЬ