Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори. Михайло Ломацький

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ і виття в цій смертельній метушні і суматосі. Лукин раз-по-раз гатить довбнею по песиголовцях та смертельно коле їх ножем. Песиголовці ж у свою чергу гавкають з переляку, кусають Лукина та рвуть ведмежу шкуру на ньому. А він їх безнастанно довбнею, довбнею та ножем! Він мусить їх побідити, мусить! Лукин про це знає, що раз-на-все мусить їх побороти – оцю песиголовську гидоту! Довгий був цей смертельний та кривавий бій. Було десь близько полудня, як усі мартві песиголовці лягли покотом.

      Недалеко песиголовців повалився і Лукин на землю, смертельно змучений та окровавлений. Заснув неборака твердим сном. Прокинувся аж вечором. Назбирав нашвидко сухого дерева і хворосту, накидав на гидких песиголовців, що лежали покотом мертвими, запалив цей сушняк, щоб раз-на-все згоріли ці падлюки, – щоб у попіл перемінились. Потім убив сарнюка, облупив його, припік над ватрою та ще майже напів сирого з'їв. Був же голодний як вовк! Переночував коло ватри, а скоро насвіт ставало, прокинувся, помився в потоці і стрімкими горами та темними лісами подався геть він цього гидкого місця. Ішов та й радів цілою душею, що звільнив свої улюблені гори від песиголовської погані. Він же ж верховинець, який добре вмів боротися і перемагати – верховинець, якого тягне вглиб карпатських пралісів, тягнуть його духи нетрів та дебрів. Верховинці, люди свободи, діти волі, пов'язані зі свободою гір, полонин і лісів. Всі ненавидять рабство і неволю. Зжиті з Верховиною, цупко тримаються її, а вона держить їх аж до смерти у своїх тенетах.

* * *

      Лукин, ідучи почерез нетри пралісу, дібрався аж на край полонини Дуконі. Він хоче знайти там знайомих верховинців. Ось уже перед ним і гордо-пишна, трависта Дуконя. Нараз заступає йому дорогу пречудесна з'ява – жінка неземської красоти – красуня, якої досі ніде не бачив і не стрічав. Білява, струнка та висока. Очі – небесна блакить, сяють, немов самоцвіт. Довге, розпущене по плечах волосся, а на голові віночок із синіх та жовтих чічок. Одяг на ній – зелений, а на лебединій шийці – червоні коралики, в правій рученці – китиця з свіжих полонинських квітів. Лукин на цей вид, наче остовпів. Вона привітала його усміхом сходячого сонця і промовила наче перлами посипала:

      «Що, здивувався, зачудувався леґіне, вздрівши мене? Або може злякався? Ні, ні. Не дивуйся і не лякайся мене! Знай: я Господом сотворена й верховинцям подарована. Я найцінніша з гірських квіток – квітка. Я, я свобода, чи інакше – воля, скарб верховинців. Я царівна Карпат, а всі верховинці залюблені в мене, закохані в мою красу й силу, – я ж сильніша смерти. Залюблені в мене стають в моїй обороні й своє життя віддають за мене. Віддають життя ті, що Богом люблені й людьми цінені та шановані. Сила в мене велика, нікому й нічому рівнятися зі мною. Я маю багато щирих і вірних друзів по всіх Бескидах та й поза ними. Немало в мене також і лютих ворогів, які посягають по мою голову і по голови моїх друзів та надалі будуть також посягати. Однак поки існує світ я буду жити і не вони мене, а я їх поборю та поконаю. Тоді покладуть на мою голову не СКАЧАТЬ