Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори. Михайло Ломацький

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ тверда та камениста. Виріс і росту дальше. А ті люди, з далекої країни дубів, приходять часто сюди, сідають довкола мене й згадують землю над морем з глибокими, але тихими ріками, не крикливими, як оцей Черемош. Мені було тут зразу важко й сумно – я думав, що тут на чужині самі чужі чужинці. Але чув часто, що всі ці люди, яких тут називають верховинцями, говорять такою самою мовою, як і там далеко, в країні дубів. Ба, тутешні смереки й буки почали приязно говорити зі мною – братом своїм звуть. Стало мені легше й відрадніше. Зашумів я своїм гиллям:

      «Гей, та я ж не на чужині, та не поміж чужими, а між своїми, між рідними і близькими, а та далека країна і ці гори Карпати, це одна земля. Це власність одного й того самого народу! Як там, так і тут, люди одної крови, віри й мови. Тоді перестав я сумувати. Я не на чужині, а в рідній стороні, між рідними деревами. Оце розповів я тобі молодий чоловіче, щоб ти знав, хто я, та щоб знав, як і звідкіля взявся тут дуб у лузі над Черемошем!»

      «Дякувать, дякувать, тобі, дубе, за твою розповідь» – сказав Лукин, а згодом додав ще: «Рости, рости, рідний дубе в цих рідних сторонах – у Карпатських горах. Рости у височінь і грубість. Скидай зі себе багато жолудів, щоб було в нас багато міцних та твердих дубів, а менше плаксивих верб і слабих вільх». Ось така то була перша зустріч Лукина з дубом у лузі над Черемошем.

* * *

      Ходячи горами, Лукин мав багато зустрічей. Стрінув оце раз молоду жінку з розпущеними довгими косами й великими, як жар палаючими, очима. Йшла скорим кроком, як би за кимсь бігла, хотіла когось знайти, тай плакала, голосила;

      «Іванку мій, Іваночку, скажи, де ти, відозвися до мене, промов хоч словечко до мене. Злі люди кажуть, що я тебе отруїла, що тебе потім у деревище положила та в глибоку яму поклала, землею присипала. А це все неправда, я цьому не вірю. Ні, ні, мій Іванко не вмер, лише чомусь відійшов від мене, саму мене залишив. Іванку, Іванку, відозвися, покажися, до мене вернися, до серця пригорни, як колись, як колись… А може вже яку другу любку маєш? Скажи, скажи! Я очі їй видру, серце з грудей вирву. Іванку, Іваночку!»

      Хотів Лукин підійти до тої молодиці, заговорити до неї, а вона лиш руками, як птаха крильцями замахала й утікаючи від нього, закричала:

      «Вон, вон від мене, ти не мій Іванко, ти чужий леґінь». – І побігла геть. Вийшов з ліса Лісовик і розповів Лукинові про ту молодицю таке:

      «Жила вона зі своїм Іванком, як голубка з голубом – кохалися, любилися… Та знайшлася сусідка – негідниця. Вона влюбилась в Іванка. Наколи ж Іванко не хотів на неї і дивитися, не то стати її «любасом», вона почала під'юджувати проти нього його жінку. Коли ж це нічого не помагало, вона почала примилюватися до неї. Дала їй отруйливого зілля і сказала, що це зілля «любисток».

      «Дай – казала – свому Іванкові напитися вивару з цього зілля, а він буде любити тебе ще більше, як тепер любить».

      Повірила молодичка негідниці, зробила так, як вона їй казала. Іван же, напившись того зілля, помер. Його ж жінка, тепер уже вдовичка, попавши в страшну розпач, зійшла з розуму. Не вірить, що свого Іванка отруїла, СКАЧАТЬ