Потоп. Том I. Генрик Сенкевич

Чтение книги онлайн.

      – Маєте якусь звістку?

      – До Любичa її повіз. Перебралися через болото, щоб через Волмонтовичі не йти.

      – До Любичa? – здивувався пан Володийовський. – Як він там думає захищати? Адже Любич не фортеця?

      – Силі, мабуть, довіряє. Людей при ньому з двісті осіб! Імовірно, хоче статки свої з Любичa забрати. У них є фіри і коней тяглових чимало. Мабуть, не знав про повернення наших із війська, бо дуже вже вільно він поводиться.

      – Це добре! – зауважив пан Міхал. – Тоді від нас не втече. Скільки маєте рушниць?

      – У нас, Бутримів, є з тридцять, а в Домашевичів – удвічі більше.

      – Гаразд. Нехай п’ятдесят людей із рушницями вирушить під вашою орудою захищати переправу на болоті – хутко! Інші підуть зі мною. Про сокири не забувайте!

      – Як накажете!

      Зробився великий рух. Малий загін подався підтюпцем до болота під командою Безногого.

      Тим часом приїхало кільканадцять Бутримів, котрих раніше послали за іншою шляхтою.

      – Ґостевичів не видно? – спитав пан Володийовський.

      – А, то це ви, пане полковнику!.. Дяка Богові! – зраділи прибульці. – Ґостевичі їдуть уже. Чути їх через ліс. Чи знаєте ви, що до Любичa панночку потягнув?

      – Знаю. Недалеко з нею заїде.

      Пан Анджей і справді не розрахував небезпеку своєї зухвалої експедиції. Він не здогадувався, що значні сили шляхти саме повернулися додому. Вважав, що закутки порожні, як було в часи його першого перебування в Любичі. Натомість тепер, включно з Ґостевичaми, навіть без Стак’янів, котрі не встигали прибути вчасно, пан Міхал міг виставити проти нього близько трьохсот шабель. І це були люди, звиклі до бою та навчені.

      Щораз більше шляхти надходило до Волмонтовичів. З’явилися нарешті і Ґостевичі, котрих усі доти виглядали. Пан Володийовський оглянув загін і його серце заспокоїлося на вигляд вправності та легкості, з якою бійці стояли в шерензі. На перший погляд розпізнати було можна, що це жовніри, а не звичайна неслухняна шляхта. Пан Міхал зрадів ще і тому, що уявив собі, як незабаром знову вояків поведе.

      Поскакали, відтак, клусом до Любича через бір, яким пан Кміциц давніше щодня ганяв. Було вже добре по півночі. Місяць нарешті виплив на небо й освічував ліс, дорогу та воїнів, котрі тягнулися, ламав бліді промені на вістрях пік, відбивався у лезах шабель. Шляхта гомоніла тихо про надзвичайну подію, що висмикнула їх із ліжок.

      – Волочилися тут якісь люди, – розповідав один із Домашевичів. – Ми гадали, що то втікачі, а це, мабуть, були його шпигуни.

      – Аякже. Щодня якісь чужі зайди зазирали у Водокти, ніби за милостинею, – додав інший.

      – А що це за вояки з паном Кміцицом?

      – Челядь із Водоктів каже, що козаки. Мабуть, він із Хованським або з Золотаренком знюхався. Дотепер був просто бандитом, а тепер зрадником став, це вже точно.

      – Як же він міг козаків аж сюди привести?

      – З такою великою СКАЧАТЬ